Сирота з відчаєм слухала заповіт, чуючи сміх чоловіка й коханки! І врешті-решт дізнається, що від свекрухи їй дістався лише якийсь незрозумілий лист…

У ту простору квартиру, яку завбачливо залишила їй Олена Василівна, Валя ще не наважувалася переселятися. Вона панічно боялася, що Остап через якихось знайомих може щось винюхати й запідозрити раніше часу. Тому всі свої сили, кожну вільну хвилину вона вкладала виключно в майстерню.

А роботи там було — хоч греблю гати. Бізнес, по суті, лише спинався на ноги. Левова частка тих грошей, що передала свекруха через нотаріуса, одразу пішла на стрімкий розвиток справи. Валя закупила партії якісних ниток, оновила старі швейні машинки на сучасне обладнання, найняла фотографа і запустила агресивну, але стильну рекламу в Instagram. Результат не забарився — замовлення почали зростати в геометричній прогресії. Місцеві хмельничани щиро дивувалися в коментарях: «Де ви взагалі берете такі автентичні, глибокі орнаменти? Та ще й за такою адекватною ціною!»

Задоволені клієнти активно ділилися контактами майстерні зі своїми друзями, і невдовзі робоче приміщення гуділо, мов розтривожений вулик. Але дуже швидко Валя зіткнулася з новою проблемою: їй катастрофічно бракувало кваліфікованих майстринь та банального фізичного простору для роботи. Вона вже сміливо мріяла про розширення виробництва, але здоровий глузд підказував: спершу треба остаточно закрити гештальт минулого — завершити розлучення.

Першу офіційну спробу розірвати шлюб суд передбачувано відхилив, аргументуючи це наявністю маленького Мишка, якому ще не виповнилося й року. Проте Валя навіть не думала здаватися. Сама думка про те, щоб і далі носити прізвище Остапа, викликала в ній фізичну відразу. Уперше за дуже довгий, темний період свого життя вона відчула себе по-справжньому вільною. Вона відчула себе сильною жінкою, яка здатна подолати будь-які перешкоди.

І ось нарешті довгоочікувану дату слухання було призначено. Ранок перед від’їздом до Вінниці видався метушливим. Марія Григорівна, дбайливо поправляючи маленькому Мишкові в’язану шапочку, емоційно наставляла Валю перед дорогою.

— Валю, чуєш мене? Тримай голову високо, не смій опускати очі! Покажи тому Остапові свою силу, щоб раз і назавжди знав, як беззахисних жінок ображати!

Петро Григорович, застібаючи пальто, впевнено додав:

— Я з тобою поїду, донечко моя. Хто ж іще тебе там підтримає? До того ж, у мене, щоб ти знала, і юридична освіта є, диплом не просто так у шафі пилиться.

Андрій, який останнім часом дедалі частіше заходив до них вечорами на гарячий чай із пирогами, м’яко усміхнувся, перекидаючи ключі від машини в руці.

— Тоді я вас усіх туди і відвезу. З вітерцем і комфортом. І підтримаю, звісно, всім, чим тільки зможу.

Валя обвела їх усіх поглядом. У грудях нестерпно запекло від емоцій, і гарячі сльози, яких вона так намагалася уникати, зрадницьки покотилися по щоках.

— Мої рідні… дякую вам усім, — прошепотіла вона, і її голос помітно затремтів. — Дякую долі, що ви є в моєму житті.

Андрій миттєво розгубився, часто закліпавши очима. Він абсолютно не знав, як правильно реагувати на жіночі сльози, і йому страшенно не подобалося бачити Валю такою вразливою. Марія Григорівна теж гучно схлипнула, міцніше пригортаючи до себе спокійного Мишка. Лише Петро Григорович рішуче стукнув палицею по підлозі.

— Ну все, годі вам, розвели тут море сліз! Жінки, їй-богу, дивний народ. Усе ж іде добре, усе за планом, чого тепер рюмсати? Поїхали перемагати!

Тим часом у Вінниці Остап метався по своїй квартирі, злий, як чорт. Його колись прибуткова майстерня стрімко й невідворотно розвалювалася на очах. Роками він бездумно викачував усі оборотні кошти на гучні гулянки, дорогі ресторани з Софією та інші забаганки. Тепер же каса була порожня, і платити зарплату майстриням було просто нічим. Жінки, не витримуючи постійних затримок і хамства, масово розбігалися, відверто лаючи його позаочі. А тут ще й ця Валя ніби з-під землі з’явилася зі своїми вимогами про розлучення! Остап зовсім не чекав такого нахабства.

Він був свято переконаний, що вона десь тихо пропадає по зйомних кутках, а вона, бачте, позов до суду подала.

«Може, вона серйозно сподівається щось у мене відсудити? — гарячково міркував він, нервово постукуючи ногою по підлозі в коридорі суду. — Квартиру? Та я ж їй тоді чітко пояснив, що з нею буде, якщо вона тільки рипнеться в мій бік».

Софія, вдягнена в надто яскраве для такої установи плаття, сиділа поруч, пильно стежачи за дверима та оцінюючи всіх присутніх.

— Остапе, дивися… іде, — раптом здивовано шепнула вона, штовхнувши його ліктем у бік.