Сирота з відчаєм слухала заповіт, чуючи сміх чоловіка й коханки! І врешті-решт дізнається, що від свекрухи їй дістався лише якийсь незрозумілий лист…
Холод від металевої лавки пробивався крізь тонку тканину пальта, але Валя майже не відчувала його. Вона сиділа біля масивних дверей нотаріальної контори в самому центрі Вінниці, низько схиливши голову. Її змерзлі пальці нервово перебирали вицвілий край старої шкіряної сумки. Десь глибоко в грудях розливався тягучий, ниючий біль від усвідомлення того, що їй взагалі не варто було сюди приходити.
Вона чудово розуміла розстановку сил. Навіть якщо покійна свекруха й спробувала залишити бодай якусь дрібницю для свого єдиного онука, Остап усе одно знайде спосіб це привласнити. Її чоловік давно перейшов ту межу, за якою закінчується людяність. Тепер у його житті існувала лише нова жінка, Софія, чиї примхи засліпили його остаточно. Остап не просто викреслив із пам’яті власного сина, він зробив гірше — холоднокровно звалив на Валю величезний кредит за їхню спільну квартиру в новобудові.
Усе, що відбувалося останнім часом, здавалося якимось безглуздим, жорстоким фарсом. Ту простору квартиру на тихій околиці Вінниці вони обирали разом, вимальовуючи в уяві щасливе сімейне майбутнє. Тепер же ці стіни стали гніздом для Остапа й Софії, а Валі залишилася лише банківська кабала та необхідність щомісяця гасити непідйомний борг.
Вона цілком могла б упертися, відмовитися йти, викликати поліцію та боротися за свої права. Але Остап разом зі своєю новою пасією швидко розставили всі крапки над «і».
— Якщо тобі бодай трохи шкода малого, просто забирайся звідси, бо ми влаштуємо тобі таке пекло, що світ закрутиться, — просичав тоді чоловік.
Валя не сумнівалася в серйозності його погроз. Три роки шлюбу стали суворою школою, яка навчила її розпізнавати справжнє обличчя Остапа. Єдиною людиною, яка була на її боці, залишалася свекруха. Олена Василівна завжди тихо жаліла невістку, бачачи те, що інші воліли не помічати.
— Доню, ну навіщо ж ти за нього вийшла? Тільки життя собі молоде зламала, — часто шепотіла старша жінка, крадькома витираючи сльози, коли син не міг їх почути чи побачити.
Олена Василівна намагалася допомагати невістці як могла, але робила це вкрай обережно, таємно, щоб Остап нічого не запідозрив. Син давно вже запустив руки в їхню сімейну справу — доволі успішну майстерню з пошиття традиційних вишиванок і рушників у Вінниці. Він грубо відтіснив матір від реального управління бізнесом, проте Олена Василівна мала сталевий стрижень і стояла на своєму: жодних документів на сина не переписувала, попри його постійний, виснажливий психологічний тиск.
Одного вечора Валя випадково стала свідком їхньої чергової гострої розмови, завмерши в коридорі.
— Мамо, ну навіщо тобі ці нескінченні клопоти з податками та звітами? Я ж усе одно тут усім керую, давай переоформимо папери! — роздратовано наполягав Остап.
— Не починай цю розмову, сину. Це моя єдина страховка, щоб на старості літ не опинитися просто на вулиці, — різко відрубала матір.
— Ти що, справді думаєш, що я здатен тебе викинути з хати? — його голос здригнувся від награного обурення.
— Ти сам чудово знаєш, що я маю рацію. Оформляй усе, що захочеш, але тільки тоді, коли мене вже не стане на цьому світі, — спокійно, але твердо завершила суперечку Олена Василівна.
Ця родинна майстерня мала всі шанси процвітати й приносити солідний прибуток. У всій Вінниці та навіть у сусідніх містах не було нічого подібного, а попит на якісні, автентичні вишиванки лише зростав. Проте Остап безжально викачував зароблені гроші, витрачаючи їх на власні розваги та дорогі забаганки Софії. Навіть на виплату кредиту за ту саму квартиру він виділяв лише мізерну частину суми. Решту тягаря мовчки тягнули на собі Валя та її свекруха.
І ось тепер, у тісному, пропахлому старим папером кабінеті нотаріуса, пролунав фінальний акорд цієї драми.
— Згідно із заповітом, усе рухоме й нерухоме майно, банківські вклади та майстерня переходять у повну власність Остапа, — рівним, офіційним тоном зачитав нотаріус.
