За годину до початку свого весілля наречена прочитала СМС у його телефоні – і тут же застигла, наче вкопана … Але в РАЦСі на запитання відповіла таким чином, що всі аж розплакалися!

Вона вдячно кивнула. За ці два найважчі дні в її житті Марта чітко усвідомила: цей мовчазний, надійний чоловік став для неї кимось значно більшим, ніж просто колегою по офісу.

Вона обережно відчинила двері своєї квартири. Назара всередині не було. На неї тиснула лише глуха, мертва тиша та стійкий запах його дорогого одеколону, що завис у повітрі коридору. Марта з полегшенням видихнула. Вона не хотіла з ним бачитися. Дівчина швидко стягнула з себе вчорашній одяг, переодягнулася в зручні старі джинси та теплий об’ємний светр і похапцем покидала в дорожню сумку найпотрібніше.

Коли блискавка на сумці застібнулася, Марта ухвалила імпульсивне рішення. Вона поїде до Олени. Їй життєво необхідно було поговорити з найкращою подругою, вилити їй усю свою душу і знайти розраду в тих обіймах, які завжди рятували її від самотності.

Дорогою на віддалену Троєщину її серце калатало так сильно, що віддавало у скронях. Піднявшись на потрібний поверх, Марта натиснула на кнопку дзвінка, з усіх сил намагаючись натягнути на обличчя хоч якусь подобу усмішки. Замок клацнув. Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився… Назар. Він стояв перед нею в самих лише домашніх шортах, із розпатланим зі сну волоссям і почервонілими очима. А за його широкою спиною, нервово кутаючись у махровий халат, виринула Олена. В її очах читався переляк, густо змішаний із провиною.

— Марто? А ти що, попереджати про свій прихід так і не навчилася? — несподівано різко і нахабно кинула Олена, демонстративно схрестивши руки на грудях, ніби намагаючись захиститися.

— Попереджати?! Ти… Ти ще смієш мені чимось дорікати в цій ситуації?! — голос Марти зірвався на крик, і вона відчула, як гарячі сльози зради мертвим вузлом душать її горло. — Я, наївна дурепа, довіряла тобі всі свої таємниці, розповідала все до останньої краплі, а ти… То виходить, це твоя блузка тоді лежала в його валізі! Господи, я ж сама особисто купила її тобі на день народження, ти що, забула?! Браво, друзі! Вищий бал за акторську гру! У мене до вас лише одне запитання: за що ви так жорстоко зі мною вчинили?

Олена зневажливо пирхнула, кинула швидкий, оцінювальний погляд на Назара, який у цей час боягузливо свердлив очима підлогу, і холодно заговорила:

— Добре, хочеш правди — слухай. Назар насправді кохає мене, а не тебе. Так було завжди. Ти ж усе своє життя була непробивною занудою. Спочатку вчилася, як проклята, не бачачи світу білого, потім з ранку до ночі горіла своєю дорогоцінною роботою. Це я, чуєш, я сама порадила йому закрутити з тобою роман і одружитися! Усе заради того, щоб ти, як начальниця, просунула його кар’єрними сходами у вашій фірмі. Ти ж у нас розумниця і впливова особа. А щойно він би став на ноги — він би все одно пішов від тебе до мене. Тобі все в цьому житті діставалося легко і просто, на блюдечку. Тож настав час трохи поділитися своїм успіхом із бідною подругою!

— Боже мій… А я ж вважала тебе своєю рідною сестрою, — убитим, безбарвним голосом прошепотіла Марта. Вона дивилася на Олену широко розплющеними від жаху очима, не впізнаючи людину, з якою виросла. — Я ніколи й ні в чому тобі не відмовляла. Ніколи не шкодувала для тебе ні останніх грошей, ні власного часу. Як ти взагалі могла піти на таку підлість?

Назар продовжував стояти мовчки, немов води в рот набравши, старанно уникаючи її погляду. Марта не чекала відповідей. Вона різко розвернулася на підборах, із силою грюкнула вхідними дверима і назавжди пішла з їхнього життя.

Того ж самого дня, повернувшись в офіс, вона написала офіційну заяву про негайне переведення до львівського філіалу їхньої компанії. Вона прагнула опинитися якомога далі від задушливого Києва, від болючих спогадів, від цієї брудної, подвійної зради.

Рівно через місяць Марта сиділа у своєму новому, світлому кабінеті, з вікон якого відкривався розкішний вид на старовинну львівську Ратушу. Раптом у двері тихо постукали. На порозі стояв місцевий кадровик, а поруч із ним… приязно всміхався Сашко.

— Маргарито Василівно, дозвольте відволікти. Знайомтеся: це Олександр Павлович, наш новий керівник відділу продажів. Він також нещодавно перевівся до нас зі столиці, — офіційно, але з теплою усмішкою відрапортував кадровик.

— Я знаю, — м’яко і дуже тихо відповіла Марта, не відриваючи сяючого погляду від Сашка. — Він не лише блискучий спеціаліст, але й надзвичайно чудова, надійна людина.

Вони продовжували стояти навпроти, щиро усміхаючись одне одному. І в цю мить обоє абсолютно точно відчували: увесь перенесений біль залишився в минулому, а попереду на них чекає зовсім новий, світлий початок.