За годину до початку свого весілля наречена прочитала СМС у його телефоні – і тут же застигла, наче вкопана … Але в РАЦСі на запитання відповіла таким чином, що всі аж розплакалися!

Раніше Марті навіть на думку не спадало лізти в його особисті повідомлення. Їй це здавалося ницим і принизливим. Але цього разу, підкоряючись якомусь незрозумілому, тваринному інстинкту, її холодні пальці самі потягнулися до гладкого екрана. Вона торкнулася значка повідомлень. Відкривши перший-ліпший чат, який висів у закріплених, Марта скам’яніла.

Це була переписка з якоюсь Оксаною. І тривала вона не день і не два, а цілі довгі місяці. Марта швидко гортала екран униз, і кожен новий рядок тексту бив її під дих, мов безжальний удар батогом.

“Коханий мій, коли ти вже приїдеш?”, “Я так шалено сумую за тобою, рідний”, — читали її очі, відмовляючись вірити в реальність того, що відбувається.

Це точно була не сестра. І вже точно не просто давня подруга. Це був хтось неймовірно близький, хтось, хто займав у житті Назара величезне місце. Руки Марти затрусилися так сильно, що вона ледь не випустила гаджет на підлогу. Але вона зціпила зуби, змусила себе заспокоїтись і обережно поклала телефон точнісінько на те саме місце, ніби нічого страшного щойно не сталося.

— Мартусю, поїхали швидше, бо ми точно спізнимось на власний розпис! — весело гукнув Назар, стрімко зайшовши до кухні в ідеально випрасуваному костюмі.

Він ніжно взяв її за холодну, мов лід, руку, і вони мовчки попрямували до припаркованої машини. Дорога минула як у густому тумані. І лише там, у РАЦСі на Подолі, серед святкової, галасливої метушні чужих людей і солодкуватого, нудотного запаху білих лілій, Марта відчула небувалу ясність думок. Вона остаточно і безповоротно вирішила: вона ніколи не дозволить робити з себе дурницю.

Урочиста зала була залита світлом. Працівниця РАЦСу з ідеальною зачіскою і поставленим голосом почала свою традиційну промову. І коли нарешті пролунало те найважливіше запитання: “Чи згодні ви, Маргарито Василівно, стати законною дружиною Назара?”, у залі запанувала мертва тиша.

Марта підняла очі, подивилася прямо в обличчя своєму нареченому, глибоко вдихнула повітря і чітко, без жодного тремтіння в голосі, видихнула:

— Ні. Я не згодна.

Навіть не глянувши на ошелешеного Назара, вона різко розвернулася на підборах і кинулася геть із зали реєстрацій. Вона бігла довгими коридорами, не чуючи, що їй кричать навздогін.

Гарячі, гіркі сльози вже текли рікою по її зблідлих щоках, безжально розмазуючи дорогу туш, але їй було абсолютно байдуже, як вона зараз виглядає. Весільне плаття, на її превелике щастя, було простого крою, без тих незграбних, пишних шлейфів чи важких кілець, тож бігти було напрочуд зручно. Вона мчала вузькими, брукованими вулицями Подолу, жодного разу не оглядаючись назад.

Її серце калатало як божевільне, а в голові билася лише одна відчайдушна думка — сховатися. Зникнути туди, де її ніхто не знайде. Та куди їй було бігти? Повертатися до власної квартири не хотілося — туди неминуче приїде Назар з виправданнями чи скандалом. Олена… Після тієї дивної, холодної розмови Марта чомусь не хотіла бачити й її.

І раптом, немов рятівне коло у бурхливому морі, у її пам’яті виринув образ Сашка. Того самого простого менеджера з роботи, який завжди дивився на неї з таким теплом і який так давно, але терпляче кликав її на чашку кави. Вона витягла телефон і, плутаючись у кнопках, набрала його номер.

— Сашко… Пробач мені, будь ласка… Можна я… — гірко схлипувала Марта в трубку, не в змозі зв’язати слова в нормальне речення.

— Марто? Ти плачеш? Де ти зараз знаходишся? Кажи точну адресу, я негайно за тобою приїду, — його голос прозвучав напрочуд спокійно і впевнено, без жодних зайвих розпитувань чи здивування.

Вона крізь сльози назвала йому перехрестя біля великої крамниці неподалік станції метро “Либідська”. Рівно через десять хвилин, які здалися їй вічністю, знайоме авто різко загальмувало біля бордюру. Сашко вискочив із машини, не сказав ні слова, лише міцно обійняв її за тремтячі плечі, посадив на пасажирське сидіння і натиснув на газ.

Сашко привіз Марту до своєї скромної холостяцької квартири, розташованої у висотці на галасливих Осокорках. Помешкання виявилося невеликим, але напрочуд світлим і затишним, а з широкого вікна відкривався меланхолійний краєвид на сріблясті хвилі Дніпра, що губилися десь у сизій далині. Ледь Марта переступила поріг, як її огорнув густий, домашній аромат свіжозвареної кави, що назавжди в’ївся у ці стіни. На невеликому кухонному столі на неї вже чекала велика, злегка потерта від часу керамічна чашка, боки якої прикрашав вицвілий герб Києва.

Сашко не ставив жодних запитань і не вимагав пояснень. Він мовчки, немов зчитуючи її розбитий стан на якомусь тонкому рівні, заварив гарячого ромашкового чаю. Обережно поставивши горнятко з цілющим напоєм перед нею, він тихо, але надзвичайно твердо промовив:

— Що б там у тебе не сталося, пам’ятай одне: ти завжди можеш на мене розраховувати. Розкажеш усе тоді, коли сама цього захочеш. А зараз просто пий чай і відпочивай, бо тебе всю трусить від холоду і нервів.

Він дістав із шафи великий, пухнастий вовняний плед і максимально акуратно, наче загортав найдорожчу кришталеву вазу, накрив її тремтячі плечі. Потім Сашко делікатно відійшов до вікна, даючи Марті такий необхідний зараз особистий простір. Згорнувшись клубочком на м’якому дивані, вона ледь чутно, немов злякане пташеня, шепнула:

— Сашку… Можна я залишуся тут до завтра?

— Звісно. Залишайся стільки, скільки тобі буде потрібно, — миттєво відповів він, навіть не обертаючись від вікна, аби не збентежити її своїм поглядом.

Вона лежала в напівтемряві, безкліпно дивлячись у білу стелю, і в її виснаженій свідомості розрізнені шматки подій повільно складалися в єдиний, болісний пазл. Зрадливий Назар, та злощасна чужа блузка, таємна переписка в телефоні і весілля, що в одну мить розсипалося на порох, немов крихкий картковий будиночок на вітрі. У грудях усе нестерпно нило від болю, але водночас десь глибоко всередині зароджувалася дивна, незрозуміла легкість.

Їй здавалося, ніби вона нарешті скинула зі своїх плечей важкий, отруйний тягар, який роками заважав вільно дихати. Сашко не розпитував її про деталі, не ліз у душу з недоречними порадами чи співчуттям. Він просто мовчки був поруч. І ця його надійна, тиха присутність чомусь неймовірно гріла її зранену душу.

Наступного вечора, трохи оговтавшись, Марта вирішила, що настав час їхати додому. Їй треба було забрати свої найнеобхідніші речі й хоча б спробувати привести думки до ладу.

— Я чекатиму тебе внизу, в машині. Якщо раптом щось піде не так — одразу дзвони, я піднімуся, — серйозно сказав Сашко, відчиняючи перед нею двері під’їзду.