Вона пожертвувала всім заради бідного юнака на візку, не підозрюючи, ким він є насправді
— Так, щиро дякую. Ти завжди якимось дивом знаєш, що мені треба, — тихо відповів Денис, відчуваючи, як серце в грудях починає битися трохи швидше.
Він неймовірно хотів познайомитися з нею ближче, але травматичний досвід із Оленою працював як жорстке гальмо. “А раптом вона точно така ж? Може, теж бачить у мені лише тугий гаманець?” — тривожно думав він, механічно крутячи ложку в руках. Панічний страх знову обпектися повністю сковував його волю. Юля здавалася ідеальним втіленням щирості, але хто напевно знає, що ховається за її привітною усмішкою?
— Діду, я зовсім заплутався і не знаю, що мені робити, — з гіркотою пожалівся він якось Василеві, сидячи за чаєм на просторій кухні. — Вона мені до нестями подобається, але я страшенно боюся помилитися.
— А ти просто перевір її, — коротко і впевнено кинув Василь, методично нарізаючи свіжий хліб. — Прикинься бідним, уважно подивися, як вона поведеться. Якщо серце в неї чисте і світле — залишиться з тобою. А якщо ні — то й не шкода буде втратити.
Денис глибоко задумався. Ця ідея здавалася ризикованою, але юнак вирішив піти ще далі: прикинутися не просто бідним невдахою, а ще й важко хворим. Він згадав про знайомого, який колись лікував травму ноги на будівництві, узяв у нього старий інвалідний візок і вигадав драматичну історію, яка мала розставити всі крапки над “і”. Денис раптово зник із кав’ярні на цілий місяць — ретельно готувався до своєї найважливішої “ролі”.
За цей час він відростив неохайну щетину, розпатлав чуба і дістав із шафи найстаріший, пошарпаний светр. Історію для дівчини він вигадав просту, але максимально зворушливу: жахливий нещасний випадок, повна втрата бізнесу, зрада близьких і тотальна самотність. Усе це робилося лише для одного — перевірити Юлю на справжню міцність.
Одного сонячного дня він важко заїхав на своєму візку прямо в кав’ярню. Юля саме ретельно протирала столики, коли несподівано побачила його. Блискучий піднос у її руках небезпечно хитнувся, а очі розширилися від невимовного шоку.
— Ой, Боже, привіт… Це ж ви? — ледь чутно спитала вона, обережно підходячи ближче. — Що з вами таке страшне сталося?
— Та от, переживаю не найкращі часи в своєму житті, — Денис важко зітхнув, опустивши сумний погляд додолу. — Сідай, якщо можеш, я тобі все розкажу.
Юля рвучко присіла за його столик, геть забувши про свою робочу зміну та невдоволені погляди інших відвідувачів. Денис, опустивши очі, почав плести мереживо своєї вигаданої трагедії. Він розповідав про страшну аварію на темній Окружній дорозі, про раптове банкрутство своєї вигаданої фірми, про зрадливу наречену, яка спакувала речі й зникла, щойно він опинився прикутим до інвалідного візка. Юнак грав настільки переконливо, вкладаючи в кожне слово такий глибокий розпач, що й сам ледь не повірив у власну брехню.
— Усе звалилося в один момент, ніби картковий будиночок. Бізнес пішов на дно, я ледве вишкрябався з чорної депресії. А потім ще й це, — він гірко зітхнув і приречено кивнув на металеві колеса свого візка. — Тепер я просто ніхто, тягар для суспільства.
— Мені так нестерпно шкода, — Юля тепло стиснула його холодну руку, і Денис відчув, як дрібно тремтять її пальці. Її голос вібрував від щирого співчуття. — Але ти маєш триматися. Не смій здаватися. Якщо тобі хоч щось буде потрібно — просто дзвони, я обов’язково допоможу.
Від того знаменного дня маленька тендітна Юля стала для Дениса справжньою життєвою опорою. Вона регулярно телефонувала йому після виснажливих змін, прибігала в гості, приносячи ще гарячі домашні пиріжки з картоплею, і годинами розповідала кумедні історії з життя кав’ярні, щоб хоч якось розрадити.
