Дівчина використала власне тіло як щит для пораненого воїна! Наступного ранку під її під’їздом вишикувався цілий підрозділ

Тим часом майданчик біля київського супермаркету перетворився на сцену контрольованого хаосу. Патрульні поліцейські вже обнесли територію червоно-білою стрічкою, збираючи свідчення у перехожих, яких усе ще трясло від пережитого шоку. Власник кіоску з вуличною їжею тремтячими руками передав слідчим відео з камер спостереження.

Хоча більшість роззяв швидко розійшлася, один юнак — студент місцевого університету на ім’я Богдан — залишився на місці. Саме він тоді закричав, злякавши нападників. З широко розплющеними від жаху очима він розповідав патрульним:

— Вона просто кинулася прямо перед ним. Навіть не замислилася ні на мить. Закрила його собою.

У салоні другої карети швидкої допомоги, що мчала нічним містом до лікарні швидкої медичної допомоги (БСП) на лівому березі, сержант Максим Іванчук перебував у напівсвідомому стані. Його пальці намертво вчепилися у закривавлену фліску, яка належала Олені. Військовий отримав переломи ребер та серйозні травми, але завдяки миттєвому втручанню дівчини та правильному тиску на рани, його життєві показники почали стабілізуватися.

Один із парамедиків тихо промовив до свого напарника, перевіряючи крапельницю:

— Якби вона не втрутилася саме тоді, його б уже не було. Це сто відсотків. Без варіантів.

У приймальному відділенні реанімації Олену завезли першою, надавши їй найвищий пріоритет як пацієнтці з критичними травмами. Її поранення виявилися значно важчими, ніж спочатку припускали колеги на місці події. Вона отримала множинні удари: у спину, плече, бік, а також мала глибоку рану на верхній частині руки, де нападник зачепив її зброєю.

Одна з її легень була пробита, що спричинило пневмоторакс. Два ребра тріснули від жорстокого удару ногою. Проте сталося справжнє диво — жодна з великих артерій не була зачеплена. Бригада хірургів працювала кілька годин поспіль, щоб ліквідувати наслідки нападу. Вони зупинили внутрішню кровотечу та наклали шви на рани.

Дівчині знадобилося кілька переливань крові. Вона провела дві найважчі години в палаті інтенсивної терапії, перш ніж її стан дозволив перевести її до післяопераційної, де вона залишалася непритомною. Тим часом сонце почало сходити над Києвом, фарбуючи сірі стіни лікарні у блідо-рожеві кольори. У сусідній палаті стабілізувався стан Максима. Між нападами нестерпного болю єдине, про що він запитував, була вона.

— Та дівчина… медик… — хрипів він, намагаючись підняти голову. — З нею все добре?

Але поки що ніхто не міг дати йому відповіді. А в районному управлінні поліції слідчі вже ідентифікували обличчя підозрюваних. Завдяки записам із камер спостереження та детальним свідченням Богдана, правоохоронці зібрали достатньо доказів, щоб оголосити план-перехоплення по всьому місту.

Нападників упізнали. Це були члени місцевого злочинного угруповання, що займалося мародерством та розкраданням волонтерської допомоги і дронів зі складів. Максим, хоч і був поранений, став їхньою мішенню не випадково. Кілька тижнів тому, перебуваючи біля логістичного хабу, він випадково став свідком їхньої “схеми” і повідомив про це куди слід. Помста бандитів була швидкою та жорстокою, але в їхніх розрахунках не було Олени.

Того ж ранку мати Олени, Марія, отримала той самий телефонний дзвінок, від якого зупиняється серце кожних батьків.

— Ваша донька постраждала. Вона жива. Зараз вона в хірургії.

Марія випустила телефон із рук, її почало трясти. Чоловік, Олександр, миттєво підхопив слухавку. Його голос тремтів, коли він вимагав подробиць:

— У якій лікарні? Що саме трапилося?

Менш ніж за годину вони вже були у відділенні, нервово міряючи кроками стерильну білу плитку коридору інтенсивної терапії. Нарешті з дверей вийшов хірург. Він виглядав страшенно виснаженим, але спокійним.

— Її стан стабільний, — повідомив лікар, знімаючи шапочку. — Вона втратила багато крові, але рани були без ушкодження життєво важливих органів. Нам вдалося уникнути незворотних наслідків. Вашій доньці неймовірно пощастило. І вона надзвичайно смілива людина.

Марія притиснула долоню до рота, щоб придушити голосне ридання. Сльози безперервно текли по її щоках.

— Коли ми зможемо її побачити? — запитав батько.

— Щойно вона прийде до тями.

Олена заворушилася лише через кілька годин. Її свідомість була затуманеною, а тіло здавалося чужим. Квадратні плитки на стелі розпливалися перед очима; вона відчула легкий натяг від трубок крапельниці на руці та відчуття тугої пов’язки, що стягувала грудну клітку. На мить спалахнула паніка, але тут же над ліжком схилилася медсестра.

— Ви в безпеці, — лагідно промовила жінка. — Ви в лікарні. Все найгірше позаду.

Перше запитання Олени прозвучало як тихий, хрипкий шепіт.

— Військовий… з ним усе добре?

Медсестра тепло усміхнулася, поправляючи ковдру.

— Він живий. І тільки завдяки вам.