Він назвав її “Пані Швабра”! Полковник ще не знав, що щойно образив офіцера “Тіней”, яку давно оплакали побратими

Вона підійшла до великої шафи. У самій глибині, захована за вішалками з цивільним одягом, лежала велика тактична сумка. Вона різко розстебнула блискавку. Там акуратно лежало її перевірене спорядження: важке розвантаження, кевлар і стара, потерта на ліктях, але неймовірно надійна форма.

Вона обережно торкнулася пальцями старого, вицвілого шеврона спецпідрозділу “Тіні”. Її батько завжди казав: “Справжні воїни знають, коли треба битися”.

Цей час настав.

— До початку брифінгу рівно п’ять хвилин! — пролунав густий бас генерала Ткаченка, насилу перекриваючи оглушливий гул вертолітних турбін на військовому секторі аеродрому “Бориспіль”, куди їх терміново перекинули з “Чайки”.

Олена стояла біля розкладеної на гарячому капоті військового “Хаммера” топографічної карти. Поруч із нею, плече до плеча — її команда. Сержант Степовий з позивним “Батя” вкотре перевіряв кріплення спорядження з холодною методичністю бувалого ветерана. Морозов, позивний “Студент”, дещо нервово поправляв лямки розвантажувального жилета.

До їхньої групи приєдналися ще двоє перевірених бійців: старший солдат Кравчук із позивним “Хімік” та мовчазний сержант поліції особливого призначення КОРД, який перебував у відрядженні і проходив у Олени стажування. Його позивний був “Швед”.

— Ситуація наступна, панове, — Олена тицьнула вказівним пальцем у карту, туди, де блакитною стрічкою звивалася річка Сіверський Донець. — Наша ціль — об’єкт “Монастир”. Це монументальний старий радянський санаторій, збудований на вершині крейдяної скелі. Висота прямовисного урвища становить рівно вісімдесят п’ять метрів.

Вона обвела поглядом своїх людей.

— Противник щільно контролює весь верхній периметр і всі підходи з боку густого лісу. Єдиний шлях, який вони взагалі не моніторять — це сама прямовисна стіна з боку річки. Вони щиро вважають її абсолютно непрохідною.

— І вони абсолютно правильно вважають, — похмуро пробурмотів Степовий, вчитуючись у топографічні дані. — Це ж суцільна крейда. Вона кришиться під пальцями. Там немає жодної надійної опори.

— Саме тому ми йдемо вночі, без використання страховки на критичних ділянках маршруту, — жорстко, безкомпромісно сказала Олена. — Лейтенант Пархоменко наглухо заблокований у глибокому підвальному приміщенні колишньої котельні. Він має важке поранення в ногу, пересуватися самостійно майже не здатен.

— Наше бойове завдання: непомітно піднятися по стіні, проникнути всередину через стару вентиляційну шахту, забрати наш “вантаж” і спуститися тим самим шляхом до евакуаційного гумового човна. Чистого часу на виконання маємо рівно три години темряви. Якщо ми не встигнемо зробити це до світанку — ми всі трупи. Запитання є?

Морозов несміливо підняв руку в тактичній рукавиці.

— Пані капітан… чому ви вибрали саме мене? Я ж, відверто кажучи, “зелений”.

Вона пронизливо подивилася йому просто в очі.

— Тому що я особисто бачила, як ти дванадцять разів поспіль провалив штурм будівлі на тренувальному комплексі. І кожного разу ти стискав зуби, вставав, холоднокровно аналізував свої помилки і йшов на штурм знову. Мені тут не потрібні голлівудські супергерої. Мені потрібні тільки ті люди, які не здаються, коли все йде шкереберть. А воно обов’язково піде.

— Зрозумів вас. Дякую.

— По машинах!

Політ на важкому транспортному гелікоптері Мі-8 на гранично малій висоті зайняв рівно годину. Вони десантувалися за п’ять кілометрів від цілі, стрімко рухаючись через заміновану “сіру зону” в режимі абсолютної радіотиші. Їхні прилади нічного бачення перетворювали навколишній світ на палітру зелених відтінків якоїсь примарної, нетутешньої реальності.

О другій годині п’ятнадцять хвилин ночі група стояла біля самого підніжжя гігантської скелі. Біла, мертва крейда тьмяно і моторошно світилася у слабкому зоряному світлі. Річка глухо шуміла поруч, надійно приховуючи будь-які звуки їхніх кроків.

— Я йду перша, прокладаю маршрут і вішаю перила, — ледь чутно прошепотіла Олена в мікрофон гарнітури. — Інтервал руху — суворо десять метрів. Не дихати.

Вона почала свій підйом. Її сильні пальці обережно намацували найменші виступи в м’якому, підступному камені. Кожен її мікрорух був математично розрахований. Вона не займалася скелелазінням більше року, але м’язова пам’ять — це страшна і нездоланна сила. Її натреноване тіло згадало абсолютно все: ідеальний баланс, правильний розподіл ваги, жорсткий контроль дихання.

На критичній висоті сорока метрів сталося саме те, чого так панічно боявся досвідчений Степовий. Великий шматок каменю під лівою ногою “Шведа” зрадницьки розкришився. Спецпризначенець зірвався вниз, пролетівши у вільному падінні три жахливі метри, перш ніж натягнутий страхувальний трос потужним ривком зупинив його політ. Звук удару важкого тіла в екіпіровці об крейдяну стіну здався їм громом серед ясного неба.

Запанувала тиша. Усі бійці завмерли, максимально втиснувшись у холодну стіну, щомиті очікуючи свинцевої черги з великокаліберного кулемета зверху. Минула нескінченна хвилина. Потім друга. Зверху долинав лише монотонний шум нічного вітру.

— Пронесло, — шумно видихнула Олена. — Продовжуємо рух. Максимально акуратно.

О третій годині сорок хвилин вони нарешті дісталися чорного провалу вентиляційного виходу. Це була надзвичайно вузька щілина, надійно закрита іржавою, товстою решіткою. Олена дістала з підсумка тактичні кусачки і абсолютно безшумно перекусила метал.

— Далі я йду сама, — тихо скомандувала вона. — Ця шахта занадто вузька для вас у повній броні. Я пролізу по трубі і відкрию вам металеві двері службового входу зсередини. Тримайте зовнішній периметр.

Вона швидко скинула важкий бронежилет, залишившись лише в легкому розвантаженні, і без вагань пірнула в чорну, задушливу горловину. Шорсткі бетонні стіни безжально тиснули на плечі. Повітря всередині було неймовірно спертим, воно тхнуло багатовіковою пліснявою і технічним мастилом. Вона повзла на животі, здираючи лікті до крові, відчуваючи, як липка паніка клаустрофобії повільно підступає до самого горла.

“Квадратне дихання. Глибокий вдих. Затримка. Повільний видих. Ти — просто вода. Ти просочишся крізь камінь”.

Через десять нескінченних, пекельних хвилин вона м’яко випала в темний коридор підвалу. Тихо, як дика кішка. Вона миттєво перевірила свій пістолет “Форт” із накрученим глушником. Вона знайшла знесиленого Пархоменка в найдальшій, забарикадованій кімнаті.

Лейтенант сидів на брудній підлозі, притулившись спиною до стіни. Він судомно стискав в руках автомат, дуло якого було спрямоване просто на двері. Його молоде обличчя було землисто-сірим від страшної крововтрати, а права нога була туго перетягнута закривавленим турнікетом. Коли старі двері тихо відчинилися, він від несподіванки ледь не натиснув на спусковий гачок.

— Свої! — різко прошипіла Олена, показуючи йому умовний тактичний знак вільною рукою.

Очі Пархоменка розширилися від невіри.

— Мара? — прохрипів він сухими губами. — Це справді ви? Я вже думав, у мене почалися передсмертні галюцинації.

— Вставай, лейтенанте. Твоє таксі подано.

— Ви прийшли… Ви реально за мною прийшли. А я ж казав цим виродкам…

Вона міцно підхопила його під здорове плече, допомагаючи підвестися.

— Менше слів, бережи сили. Де флешка?

Він слабко поплескав себе по нагрудній кишені розірваної куртки.

— Вона тут. Там детальні карти нових мінних полів, точні схеми розташування всієї артилерії ворога. Ціна цієї пластмаски — дванадцять життів наших хлопців.

— Тепер їх буде тринадцять, якщо ми негайно не поквапимося.