«Ти вже оформила спадщину на бабусину квартиру? Чудово! – зраділа свекруха. – А тепер продавай і неси гроші, терміново треба!»
Олена, почувши це, вибухнула.
— А нас взагалі хоч хтось питав, чи можемо ми фізично потягнути ці нескінченні побори?! Хіба не можна обговорити такі речі разом?
Свекруха важко, театрально зітхнула в слухавку.
— Оленко, я в цій справі далеко не перший рік кручуся. Якби ми з тобою зараз кожну копійку розглядали під мікроскопом, давно б уже все пропустили. Час — це гроші!
Тарас мовчки кивнув, підтримуючи матір, а Олена майже фізично відчула, як між нею та чоловіком із тріском розверзається холодна прірва. Він сліпо вірив солодким обіцянкам, а всі її слова пролітали повз нього.
Одного вечора, повернувшись із чергової виснажливої зустрічі з представниками компанії, Тарас виглядав зовсім змученим. Олена тихо сіла навпроти нього на краєчок дивана й спробувала заговорити м’яко.
— Може, ми все-таки сядемо разом і почитаємо форуми інвесторів? Перевіримо компанію глибше?
Він втомлено відмахнувся від неї.
— Мама вже давно все перевірила. Не нагнітай ситуацію, я тебе дуже прошу.
Вона хотіла заперечити, навести аргументи, але побачила його порожні очі й роздратований погляд. Слова застрягли в горлі. Замість чергової сварки Олена просто щільно заплющила очі, відчуваючи, як її методично витісняють із їхнього спільного рішення. Тиша в маленькій кімнаті стала гнітючою, а в голові невпинно билася одна моторошна думка: у цій грі вона більше не має голосу. Вона — лише безправний спостерігач за партією, яку ведуть інші.
Минуло кілька нестерпно довгих, напружених тижнів. Життя перетворилося на суцільне очікування підступу, аж поки одного вечора тишу квартири не розірвав різкий телефонний дзвінок. На екрані висвітилося ім’я двоюрідної сестри Марії.
— Олено… Бабуся Надія в лікарні. Стан дуже важкий, лікарі не дають жодних прогнозів, — голос сестри зривався і тремтів, наче натягнута струна.
Олена навіть не дослухала. У голові миттєво запаморочилося, а серце пропустило удар. Не роздумуючи ні секунди, вона витягла з шафи дорожню сумку і почала гарячково кидати туди перші-ліпші речі.
— Пробач, що так раптово їду, і залишаю тебе самого, — швидко кинула вона Тарасові, стоячи в коридорі з сумкою через плече і нервово застібаючи куртку. — Але бабуся для мене завжди була як рідна мама, ти ж знаєш. Я просто мушу бути там, поруч із нею.
Чоловік невдоволено скривився, наче ця новина стала прикрою перешкодою для його грандіозних планів, але стримано кивнув.
— Звісно, їдь. Родину треба підтримати в такий час, тут нічого не поробиш.
У черкаській лікарні пахло медикаментами, відчаєм і тим особливим, стерильним холодом, який буває лише в реанімаціях. Олена застала Надію надзвичайно слабкою — вона здавалася такою маленькою і крихкою на білому лікарняному ліжку. Побачивши онуку, старенька кволо всміхнулася, і її зморшкувата рука ледь відчутно стиснула пальці Олени.
— Ти в мене справжнє золото, дитино моя, — ледь чутно, самими губами прошепотіла бабуся.
Через три довгі, безсонні доби її не стало. Для Олени ця втрата стала нищівним ударом. Вона виросла під теплим, надійним крилом Надії, і тепер кожна згадка про її лагідний голос, про її руки, що пахли свіжоспеченим хлібом, боляче краяла душу. Світ ніби втратив свої кольори.
Після важкого, виснажливого дня похорону Олена зустрілася з місцевим нотаріусом. Сухий, діловий чоловік у сірому кабінеті монотонно повідомив, що бабуся залишила їй у спадок свою невелику двокімнатну квартиру в самому центрі Черкас.
— Офіційне переоформлення всіх прав власності, згідно з чинним законодавством, відбудеться рівно через пів року, — пояснив він, акуратно складаючи папери в теку.
Того ж вечора Олена зателефонувала Тарасові, щоб поділитися новиною. Він кілька секунд помовчав у слухавку, перетравлюючи інформацію, а потім у його голосі несподівано спалахнув той самий знайомий, лихоманковий запал.
— Олено, так це ж просто круто! У нас тепер є реальний, солідний актив. Ми швидко продамо цю квартиру в Черкасах, додамо всі гроші до нашого внеску і без проблем візьмемо значно більшу площу в нашому комплексі!
Олена завмерла. Вона відчула, як усе всередині враз похололо, наче її обілляли крижаною водою.
— Тарасе, ти взагалі чуєш себе? Це ж бабусине житло. Вона все життя його берегла. Вона точно не для того мені його заповідала, щоб я одразу ж, не кліпнувши оком, продала його заради бетонних стін.
