«Ти вже оформила спадщину на бабусину квартиру? Чудово! – зраділа свекруха. – А тепер продавай і неси гроші, терміново треба!»

Олена відклала телефон на тумбочку і важко зітхнула, оглядаючи кімнату. Вони з Тарасом так палко мріяли про власне, справжнє житло ще з тих п’янких, безтурботних днів, коли стояли в РАЦСі й, дивлячись одне одному в очі, обмінювалися обручками. Їхня теперішня тісна студія десь на самісінькій околиці Києва вже ледве витримувала вантаж їхніх речей.

Старенький, витертий диван, що слугував і ліжком, і місцем для гостей, крихітний кухонний стіл, за яким ледве вміщалися двоє, і вічна, гнітюча купа картонних коробок, складених у кутку, створювали відчуття нескінченної тимчасовості. Вона часто заплющувала очі і ясно бачила перед собою простору, залиту сонцем вітальню.

Місце, де нарешті можна буде поставити великий дубовий стіл, застелити його світлою скатертиною і запросити всіх друзів на недільну каву. А Тарас постійно марив про безпечне місце для свого улюбленого спортивного велосипеда, який зараз сумно припадав пилом на їхньому захаращеному балконі.

Але що глибше вони занурювалися в реальні плани про купівлю нерухомості, то більше Олені здавалося, що їхні затишні, теплі мрії безжально перетворюються на холодні, позбавлені душі обіцянки з рекламних буклетів. Галина Петрівна тепер регулярно тягала Тараса на нескінченні зустрічі з вилизаними менеджерами забудовника. Олена зазвичай пленталася за ними слідом, відчуваючи себе німим і абсолютно зайвим свідком чужого свята.

— Ось, лише подивіться на цю красу, — солодким, поставленим голосом співав черговий менеджер у дорогому костюмі, розстеляючи перед ними на скляному столі масштабні плани майбутнього житлового комплексу десь під Гатним. — Надзвичайно широкі, світлі коридори, стильні дизайнерські під’їзди, ми навіть плануємо встановити розумні лавочки з безкоштовним Wi-Fi у кожному дворі. Ви тільки уявіть, які респектабельні сусіди у вас будуть — виключно солідні, успішні люди!

Галина Петрівна задоволено кивала, поправляючи ідеальну зачіску.

— Саме так. Такі елітні квартири купують лише поважні сім’ї, а не якийсь там збрід, що бере економклас у холодних бетонних панельках. Правда ж, Тарасику?

Він заворожено кивав, повністю піддавшись магії красивих слів.

— А підземний паркінг із цілодобовою охороною є? А містка комора для речей передбачена? Нам обов’язково треба все й одразу, щоб потім не думати про розширення!

Менеджер лише ширше усміхався, сиплячи обіцянками так щедро, ніби готовий був вирити для них власний басейн просто посеред двору. Олена, переборюючи внутрішній бар’єр, несміливо подавала голос з-за плеча чоловіка.

— А терміни здачі будинку справді точні? Бо я багато чула про так звані довгобуди, коли люди роками чекають на свої квартири, виплачуючи при цьому кредити.

Їй завжди відповідали завченою, ідеально відшліфованою фразою, не дивлячись в очі.

— У нашої компанії бездоганна репутація на ринку. Усе абсолютно прозоро і підзвітно. Якщо маєте бажання — хоч завтра організуємо для вас індивідуальний виїзд на будівельний майданчик, самі все побачите на власні очі.

Та в реальності, у тих самих документах, які так впевнено підписувала свекруха, постійно з’являлися якісь нові, хитромудрі пункти. То раптово виринала обов’язкова доплата за місце в паркінгу, то несподівано вимагали чималий внесок за покращене чорнове оздоблення стін.

— Це просто дрібниці, робочі моменти, — авторитетно запевняла Галина Петрівна, підписуючи черговий додаток до договору. — Краще вже зараз трохи більше вкластися у якість, ніж потім усе життя шкодувати й переробляти власним коштом.

Олена з жахом почала помічати, як Тарас, ховаючи погляд, тихо переказує значні суми зі свого банківського застосунку, навіть не порадившись із нею. Одного разу, побачивши чергове сповіщення про списання коштів, вона просто не витримала.

— Тарасе, що ти робиш? У нас же немає таких вільних сум! Ми ж чітко планували спершу повністю погасити залишок кредиту за нашу машину, щоб хоч трохи розвантажити сімейний бюджет!

Він різко обірвав її, і в його голосі прозвучав холодний метал.

— Машина — це теж наш особистий комфорт. Іпотека і власне житло завжди потребують жертв. Ми тимчасово затягнемо паски, але згодом усе це відіб’ємо з лишком.

Олена замовкла, відчувши себе загнаною в глухий кут, з якого не було видно виходу.

За кілька днів, під час пізньої вечері, коли вони з Тарасом залишилися вдвох у своїй душній студії, Олена вирішила зробити ще одну спробу достукатися до нього. Світло від старої кухонної лампи під жовтим абажуром тьмяно лягало на подряпану поверхню столу, вихоплюючи з вечірніх сутінків тарілки з недоїденою картоплею й охололими котлетами.

— Тарасе, мені справді дуже страшно, — тихо почала вона. Її пальці нервово крутили металеву виделку. — Ми зараз бездумно вкидаємо всі наші важко зароблені заощадження в будинок, який ще навіть не збудований. Це просто ілюзія! Я вчора довго гортала відгуки в інтернеті. Живі люди пишуть, що цей забудовник дуже часто обіцяє золоті гори, а на ділі здає об’єкти з купою недоробок.

Тарас роздратовано звів брови, не відриваючи погляду від своєї тарілки.

— Ну й що з того? У будь-якій великій справі завжди знайдуться вічно невдоволені скиглії. Головне правило — чітко триматися наміченого плану. Чи ти хочеш вічно тулитися по чужих орендованих халупах?

Вона повільно похитала головою.

— Ні. Але я до нестями боюся, що через цей поспіх ми врешті-решт втратимо абсолютно все.

Минув ще один нервовий тиждень. На пошту прийшов офіційний лист від забудовника — вони наполегливо просили доплатити за «інноваційні покращені матеріали», які нібито прискорять фінальну здачу. Галина Петрівна зателефонувала того ж вечора.

— Тарасику, не гальмуй процес! Я зі свого боку докину, але й ви там добре пошукайте по кишенях. Ви ж сім’я, треба діяти спільно.