«Ваш син помер», — сухо відчеканили у військкоматі… Ледь не збожеволівши від відчаю, мати найняла копачів і серед ночі пішла на цвинтар!
Вітер безжально гнав пожовкле, сухе листя поміж похилених надгробків. Марія все мовчала, зминаючи в задубілих пальцях чорну хустку, коли Олена раптом різко нахилилася ближче до бляшаної таблички.
— Тітко… тут щось дуже не так, — напружено сказала дівчина, гарячково дістаючи привезені документи зі своєї сумки. Її тонкі пальці помітно тремтіли, коли вона почала звіряти цифри. — Ви тільки подивіться! Тут рік народження зовсім не збігається з Богдановим!
Марія примружилася і глянула на бляшанку. І справді — на табличці була вибита груба помилка.
— Та що ж це за суцільний безлад у тих штабних кабінетах?! — крізь зуби пробурмотіла вона. Але в її голосі вже не залишилося місця для скорботної втоми — там бринів чистий, холодний гнів.
Олена міцно стиснула руку жінки:
— Тітко Маріє, це не може бути просто випадковою помилкою. Нам конче треба розібратися до кінця.
Марія рвучко кивнула. Її син, її кров і плоть, безумовно заслужив на правду, навіть якщо для її пошуку їй доведеться рити цю мерзлу землю власними голими руками. Командир частини, який увесь цей час мовчки стояв поодаль і курив, почувши їхню розмову, лише байдуже знизав плечима:
— Таке в таких умовах буває постійно. Писарі папери плутають, людський фактор.
Але Марія своїм життєвим досвідом безпомилково прочитала в його бігаючих очах щось значно більше, ніж просто втому. Там ховався липкий страх або глибока, прихована провина.
Жінки повернулися до місцевого готелю — облізлої двоповерхової будівлі на самісінькому краю містечка. У тісній кімнаті стійко тхнуло застарілою вогкістю, пилом і дешевим господарським милом. Сидячи на ліжку, пружини якого жалібно скрипіли від кожного поруху, Марія безапеляційно заявила:
— Я звідси нікуди не поїду, Оленко. Поки не побачу його на власні очі — не заспокоюся.
Олена здивовано й трохи злякано округлила очі:
— Як це — не поїдете? Що ви таке задумали?
Марія ледь помітно, криво усміхнулася кутиками зблідлих губ:
— Сама його розкопаю. Або знайду когось, хто це зробить для мене.
Дівчина відчайдушно замотала головою:
— Тітонько, схаменіться! А якщо там щось небезпечне? І там же на вході сторож сидить, він нас не пустить!
— Того сторожа ти візьмеш на себе, — жорстко, по-діловому відрізала Марія. — Принесемо йому щедре частування, підійдеш, заговориш йому зуби. А копачів я зараз піду й знайду за гроші. У мене на банківській картці двісті тисяч лежить — усе, що з пенсії роками по крихті назбирала. Хай хоч половину доведеться віддати, мені для сина нічого не шкода.
Олена важко зітхнула, опустивши плечі. Вона чудово розуміла, що сперечатися зараз — марна трата часу, бо Марію вже не спинить жодна сила у світі. Їхній план був до болю простим, але надзвичайно зухвалим. Того ж вечора на місцевому залізничному вокзалі вони без особливих зусиль знайшли двох відповідних чоловіків, одягнених у пошарпані брудні куртки, які шукали швидкого заробітку.
— Дам п’ятдесят тисяч готівкою, — тихо, але вагомо сказала їм Марія. — Ваша задача проста: вночі розкопаєте вказану могилу і відкриєте кришку труни. Робити треба все максимально тихо і швидко.
