“Всі казали, що він загинув у вогні”! Кінолог розридався, коли побачив, хто чекав його на звичайній зупинці

Лікарка зробила паузу. Довгу, важку паузу.

— Ми будемо боротися за нього всю ніч. Але тепер це не в наших руках. Все вирішиться до ранку.

Денис відчув, як підлога йде з-під коліс. Грім був живий, але знову вислизав. Тільки цього разу Денис не збирався його відпускати.

Ніч опустилася на клініку важкою ковдрою. Шум міста стих, залишився тільки гул вентиляції та ритмічний писк приладів у палаті інтенсивної терапії.

Денис сидів біля металевого столу, на якому, вкритий теплою ковдрою, лежав Грім. Він відмовлявся їхати додому. Він відмовлявся спати. Він навіть боявся дихати занадто гучно, щоб не пропустити жодного вдиху друга. До лапи Грома тягнулася прозора трубка крапельниці.

Його грудна клітка піднімалася і опускалася нерівномірно. Кожен вдих виглядав як зусилля волі. Денис простягнув руку, ледь торкаючись пальцями до вуха собаки.

— Ти більше не сам, — прошепотів він у тишу. — Я тут. Я нікуди не піду.

Грім не розплющував очей, але його вухо ледь помітно сіпнулося. Цього було достатньо, щоб надія, тонка, як волосина, втримала Дениса від відчаю.

Дмитро повернувся з коридору, тримаючи два картонні стаканчики з кавою з найближчої заправки. Він тихо поставив один біля ліктя Дениса.

— Випий. Ти не їв цілий день.

— Я не залишу його, — відповів Денис, не відводячи погляду від собаки.

Дмитро важко опустився на стілець поруч.

— Я знаю. Я теж.

Години повзли повільно. Медсестри заходили, перевіряли показники, міняли флакони з ліками, щось тихо нотували в картах. Щоразу, коли ритм на моніторі сповільнювався, у Дениса хололо всередині.

Десь близько третьої ночі медсестра, молода дівчина зі втомленими очима, затрималася біля дверей.

— Він дуже слабкий, — сказала вона співчутливо. — Вам варто бути готовим. Можливо… це його остання ніч.

Денис різко повернув голову, його очі блиснули гнівом і болем.

— Не кажіть так. Він пережив те, що вбило б людину. Він не здався тоді, не здасться і зараз.

Вона сумно кивнула і вийшла. Але плечі Дениса затремтіли. Він поклав обидві руки на голову Грома, і сльози почали капати на шерсть, яку він колись так ретельно вичісував перед кожним виходом на службу.

— Пробач мені, братику, — шепотів він. — Я мав шукати краще. Я мав перекопати той цех руками. Ти не заслужив цього болю. Але ти вдома. Чуєш? Ти знайшов мене.

Стрілки годинника наблизилися до п’ятої ранку. За вікном небо почало сіріти перед світанком. Дмитро дрімав на стільці, схиливши голову на груди. Денис продовжував дивитися на Грома запаленими очима.

І раптом, у найглибшій тиші передранкового часу, Грім ворухнувся.

Це був лише легкий рух головою. Але для Дениса це було все. Золотисті очі Грома розплющилися. Погляд був розфокусованим, каламутним, але він шукав. Шукав обличчя, яке пам’ятав. Обличчя, заради якого пройшов крізь пекло.

Денис подався вперед, голос його тремтів:

— Громе? Я тут, хлопчику. Я тут.

Грім зробив глибокий вдих — повільний, хрипкий, але цілеспрямований. Це був перший знак боротьби за життя, який Денис побачив за цю ніч. І в цьому крихкому вдиху повернулася надія.

Перші промені сонця ковзнули по кахлю клініки. Денис не спав ні секунди. Його світ звузився до ритмічного “пік-пік-пік” монітора.

Дмитро прокинувся, протер обличчя долонями.

— Є зміни? — хрипко запитав він.

Денис хотів похитати головою, але завмер. Лапа Грома здригнулася. Цього разу сильніше.

— Громе? — покликав він тихо.

Вухо пса повернулося на звук. Через мить повіки затремтіли і піднялися. Тепер погляд був яснішим. Він впізнав голос.

— Це я, — шепотів Денис, гладячи його по шиї. — Це я, твій напарник. Твоя зграя. Ми разом.

Монітор запищав швидше, впевненіше. Грім спробував підняти голову, але сил не вистачило. Замість цього він видав тихий звук — щось середнє між стогоном і скавучанням. Це був звук чистої емоції.

У дверях з’явилася лікарка. Її очі розширилися, коли вона глянула на прилади.

— Неймовірно…

— Що там? — стрепенувся Дмитро.

Лікарка підійшла ближче, перевіряючи зіниці собаки ліхтариком.

— Він реагує на ваш голос, — сказала вона з подивом. — Серцевий ритм стабілізувався. Сатурація кисню росте. Ще дві години тому він був у комі.

Денис торкнувся носа собаки. Грім слабко лизнув його палець. Один раз. Шорсткий, теплий язик. Сльози знову потекли по обличчю чоловіка, але цього разу це були не сльози горя.

— Він впізнає вас, — підтвердила лікарка, і її професійний тон зм’як, поступившись місцем людяності. — Така реакція… це рідкість. Тварини в такому стані зазвичай здаються. Але він бореться.

Денис схилив голову, притискаючись щокою до щоки пса.

— Ти воїн, — прошепотів він. — Ти завжди був воїном.

Грім глибоко видихнув, ніби погоджуючись. Лікарка поклала руку на плече Дениса.

— Думаю, криза минула. Він ще не в безпеці, але тепер у нього є причина жити.

— Я дам йому тисячу причин, — відповів Денис.