«Генерали не живуть у хрущовках»! Вчителька висміяла хлопчика за старий одяг, але гірко пошкодувала, коли побачила його батька
Максим вийшов у коридор. Двері зачинилися, відрізаючи його від смішків однокласників і осудливих поглядів дорослих. У нього було 90 хвилин до приїзду батька. 90 хвилин пекучої ганьби.
Шкільний коридор здався йому нескінченним тунелем. Максим повільно побрів до кабінету завуча з виховної роботи, ледь переставляючи ноги.
Він дістав телефон тремтячими руками. Жодного нового повідомлення. Може, затори стали ще більшими? Може, його викликали на службу? Може, щось трапилося?
У приймальні сидів Петро Ігорович — завуч, втомлений життям чоловік років п’ятдесяти, який бачив у цій школі абсолютно все. Він носив окуляри на самому кінчику носа і завжди виглядав так, ніби його відволікають від вирішення долі всесвіту.
— Сідай, Бондаренко, — він сухо вказав на жорсткий стілець біля стіни. — Тамара Іванівна вже надіслала мені довге повідомлення у Viber. Каже, ти зірвав відкритий урок, хамив і відмовляєшся визнавати свою брехню.
— Це не брехня, Петре Ігоровичу. Чесне слово! Мій тато справді…
— Максиме, — завуч підняв руку, втомлено зупиняючи його потік слів. Він відкрив товсту папку на столі. — Я дивлюся твою анкету. Ось, дивись. Віктор Бондаренко. Держслужбовець. Це те, що є в офіційній системі.
— Це для безпеки! Ви не розумієте!
Петро Ігорович глибоко зітхнув, знімаючи окуляри і протираючи їх краєм сорочки.
— Слухай, хлопче. Я все розумію. Ти хочеш, щоб тато здавався героєм. Багато дітей із простих, небагатих родин вигадують казки, щоб не відставати від тих, хто приїжджає на «Мерседесах». Це захисна психологія. Я не засуджую. Але кричати на вчителя… це перебір.
Раптом телефон у кишені Максима завібрував. Він швидко, майже судорожно вихопив його. Тато:
«Затримуюсь ще сильніше. Термінова нарада по захищеному зв’язку прямо з машини. Не можу відключитися. Будемо о 10:30. Вибач, сину. Тримайся».
Максим із надією показав екран телефону завучу:
— Бачите? Ось! Він їде! Він буде тут менш ніж за годину!
Петро Ігорович навіть не глянув на екран, лише відмахнувся.
— Смс-ка від контакту, підписаного «Тато»? Максиме, це не доказ. Ти міг попросити сусіда чи старшого брата написати це.
Він суворо подивився на хлопця.
— Ось що ми зробимо. Ти зараз повертаєшся в клас. Ти при всіх вибачаєшся перед Тамарою Іванівною. Ти переписуєш твір так, як вона сказала. І ми забуваємо про цей інцидент. Або я просто зараз викликаю твою маму на офіційну бесіду до директора. Ти ж не хочеш турбувати маму під час роботи?
Максим затремтів. Згадка про маму подіяла миттєво. Вона була на складній операції, її не можна було турбувати в жодному разі.
— Ви мені не вірите… — прошепотів він.
— Я вірю фактам, Бондаренко. А факти кажуть, що ти загрався у шпигунів. Повертайся в клас і зроби те, що треба.
Коли Максим, опустивши голову, повернувся до кабінету 204, свято батьківського марнославства було у самому розпалі.
Батьки сиділи півколом, як журі на конкурсі талантів. Артемів тато саме закінчував розповідати про важливість іноземних інвестицій у бетон. Пролунали бурхливі оплески.
Максим тихо, намагаючись стати невидимим, прослизнув на своє місце. Денис штовхнув його ліктем:
— Ти як? Живий?
— Норм, — збрехав Максим, ковтаючи клубок у горлі.
— Максиме? — голос Тамари Іванівни прорізав шум оплесків, як ніж масло. — Ти повернувся? Ти готовий поділитися з нами виправленою, правдивою версією? Або принаймні вибачитися за свою поведінку?
Усі голови — і дітей, і дорослих — одночасно повернулися до нього. Це було нестерпно. Десятки очей. Дорослі, успішні люди дивилися на нього, як на якусь комаху під мікроскопом.
— Мені нема за що вибачатися, — тихо, але чітко сказав він, дивлячись прямо перед собою.
Залом прокотився здивований шепіт. Мама Артема, доглянута жінка з ідеальним макіяжем, спробувала несміливо заступитися:
— Тамаро Іванівно, може, не варто так тиснути на дитину при всіх? Це ж хлопчик…
— Я ціную вашу думку, пані Олено, але дисципліна — це основа виховання, — жорстко відрізала вчителька.
Вона підійшла до парти Максима впритул, нависаючи над ним, як грозова хмара.
— Твій батько не приїде, Максиме. Змирися з цим. Прийми реальність. Він, напевно, чудова людина, працює десь на складі, водієм чи охоронцем у частині. Це достойна, нормальна робота. Але він не генерал.
