«Генерали не живуть у хрущовках»! Вчителька висміяла хлопчика за старий одяг, але гірко пошкодувала, коли побачила його батька

Максим повільно підвівся. Аркуш паперу в його руках помітно тремтів. Він відкашлявся і почав читати, намагаючись, щоб голос звучав твердо і по-чоловічому:

— Мій тато — генерал-полковник Збройних Сил України. Він служить вже 32 роки. Він був в Іраку, Афганістані та на Донбасі. Він допомагає приймати рішення, від яких залежить безпека нашої держави…

Обличчя Тамари Іванівни миттєво змінилося. Вона ніби скам’яніла. Її очі звузилися в щілини.

— В Україні не так багато генералів такого рівня. Мій тато пройшов шлях від лейтенанта. Він каже, що справжній командир дбає про солдатів більше, ніж про себе…

— Стоп!

Це слово розрізало повітря, як ляпас. Різке, гучне, безжальне.

Усі учні завмерли. Батьки, які до цього перешіптувалися чи дивилися в телефони, здивовано підняли голови. Тамара Іванівна повільно підвелася зі свого місця.

— Максиме, підійди сюди. Негайно.

Максим на ватних ногах підійшов до вчительського столу. Серце калатало так сильно, що віддавало глухим стукотом у скронях.

— Клас, — сказала Тамара Іванівна голосом, який не віщував нічого доброго. — Це ідеальний приклад того, що ми в психології називаємо «викривленням реальності». Максиме, я вимагаю, щоб ти був чесним із нами. Ким насправді працює твій батько?

— Він генерал, Тамаро Іванівно. Це правда.

Вона схрестила руки на грудях, дивлячись на нього зверху вниз.

— Бондаренко, я працюю в цій гімназії 25 років. Я вчила дітей міністрів, послів і справжніх генералів.

Вона зробила паузу, демонстративно оглядаючи його старий светр, джинси з потертостями на колінах.

— Генерали не живуть у зйомних «панельках» на Солом’янці. Їхні діти не доношують кросівки минулого сезону. Їхні родини — це еліта, про них пишуть у світській хроніці, а не шукають знижки в супермаркетах.

Максим відчув, як його обличчя заливає фарба сорому.

— Але мій тато не любить публічності… Він каже, що це небезпечно…

— Публічності? — вона зневажливо пирхнула. Кілька учнів нервово захихотіли, підігруючи вчительці. — Я перевірила твою особову справу в канцелярії вчора. Спеціально перевірила.

Вона дістала якийсь папірець.

— У графі «батько» написано чорним по білому: Віктор Бондаренко, державний службовець. Місце роботи — військова частина номер такий-то. Це дуже відрізняється від «генерал-полковника», чи не так? Ти хоч розумієш різницю між простим завгоспом у частині та бойовим генералом?

Очі Максима наповнилися гарячими слізьми, але він зціпив зуби і не дозволив їм пролитися. Він не буде плакати перед нею.

— Він так пише для безпеки! Він мені казав, що так треба!

— Досіть брехати! — Клас здригнувся від її крику. — Ти зараз же сядеш на своє місце. Ти перепишеш це завдання, написавши правду. І ти публічно вибачишся перед класом та нашими шановними гостями за те, що витрачаєш наш дорогоцінний час на свої дурні фантазії. Тобі зрозуміло?

Одна сльоза таки зрадливо скотилася по щоці Максима, але він не зрушив з місця. Він випростав спину, як вчив батько.

— Максиме, я сказала — сідай!

— Мій тато не виховав брехуна, Тамаро Іванівно.

У класі запала мертва, гнітюча тиша. Обличчя вчительки вкрилося червоними плямами гніву. Кілька батьків, зокрема тато Артема, незручно засовалися на стільцях, відчуваючи, що ситуація зайшла задалеко.

— Що ти мені сказав? — прошипіла вона.

— Мій тато — генерал. Він їде з аеропорту. Він буде тут о десятій. Ви побачите.

Щелепи Тамари Іванівни стиснулися до болю.

— Геть з класу! До завуча. Негайно. І без батьків до школи не повертайся!

Денис підскочив зі свого місця, не витримавши несправедливості:

— Але Тамаро Іванівно, Макс не бреше! Я бачив фото…

— Денисе, сядь, якщо не хочеш піти разом з ним до директора!

Денис неохоче сів, кинувши на друга вибачливий, розпачливий погляд. Максим схопив свій рюкзак. Коли він йшов до дверей, Тамара Іванівна кинула йому в спину, достатньо голосно, щоб чули всі «важливі» батьки:

— Нехай це буде уроком для всіх. Чесність і скромність — це головні чесноти. А намагатися здаватися кимось важливішим, ніж ти є, особливо коли ти походиш із… певного соціального середовища — це ознака поганого виховання і комплексів.