12 військових псів заблокували труну командира і не рухалися, поки в залу не увійшла Вона – сама звичайна прибиральниця…

— Бережи. І коли прийде час… спали їх усіх дотла.

Її телефон завібрував. Тамара глянула на екран. Повідомлення було коротким: «Знайдено тіло Дениса. Офіційна версія — самогубство. Камери в камері СІЗО “випадково” вимкнулися. Вони зачищають кінці. Зустрінемось в Козині. О 20:00. О.»

Тамара не відчула полегшення. Лише хвилю холодного страху, що переросла в гнів. Їхня рука дістала Дениса навіть за ґратами. Це означало, що часу майже немає. Якщо вони так швидко прибрали виконавця, значить, замовник панікує.

— Мені треба йти, — кинула вона, ховаючи телефон.

— Тамаро…

— Доглянь за собаками, підполковнику. Тепер вони твої.

Вона пішла, не озираючись.

Оксана, її контакт із кіберрозвідки, не помилялася. Дениса прибрали, щоб він не заговорив. Але це означало одне: велика гра почалася.

Маєток у Козині, елітному передмісті Києва, сяяв вогнями. Високий паркан, охорона, дорогі машини на під’їзній алеї. Тут зібралися «вершки суспільства» — люди, які вирішували долі тисяч, попиваючи коньяк вартістю в річну зарплату солдата.

Тамара пройшла всередину за підробленими документами, які підготувала Оксана. Вона виглядала як дружина одного з бізнесменів — елегантна сукня, діаманти, впевнений погляд.

У великій залі вона побачила його. Генерал-лейтенант Кам’янецький. Людина з бездоганною репутацією на телебаченні й чорною дірою замість душі в реальності. Він стояв біля каміна, тримаючи келих віскі.

На камінній полиці стояло фото. Кам’янецький в обнімку з молодим офіцером. З Максимом.

Тамару наче вдарили під дих. Ось воно — те саме фото, уламок якого вона бачила в руках Максима. Тепер усе стало на свої місця: прокляття «дурної крові», про яке говорив чоловік. Схожість була неймовірною. Ті самі очі, та сама лінія підборіддя.

— Гарний хлопець, правда? — Голос Кам’янецького пролунав над її вухом. — Мій позашлюбний син. Максим. Загинув три місяці тому. Герой.

Тамара повільно повернулася.

— Ви знали.

— Що він мій син? Звісно. Що він почав копати під мене? На жаль, теж. — Генерал зробив ковток. — Я намагався тримати його подалі від «бізнесу». Але він був занадто чесним. Весь у матір. Коли він наблизився до схеми продажу розвідданих… у мене не лишилося вибору.

— Ви вбили власного сина, — прошепотіла Тамара, стримуючи тремтіння.

— Я ліквідував загрозу національній безпеці. Моїй безпеці. — Кам’янецький посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за оскал вовка. — І тепер ти тут. «Тиша». Я чекав на тебе. Думала, я не впізнаю невістку?

Він клацнув пальцями. Двері зачинилися. Двоє охоронців виросли за спиною Тамари.

— Дениса немає. Ти одна. Ніхто не знає, що ти тут. Я можу зробити так, що ти зникнеш, як і він.

— Я не одна, — сказала Тамара, і її рука лягла на тривожну кнопку в кишені.

Звук розбитого скла розірвав тишу маєтку. Величезне панорамне вікно розлетілося на друзки, впускаючи холодне осіннє повітря і щось іще.

Чорна блискавка промайнула через залу. Барон.

Він збив з ніг першого охоронця раніше, ніж той встиг вихопити зброю. За ним у вікно влетіли Куля та Грім. Ще одне вікно розбилося — Демон і решта зграї увірвалися всередину.

Дванадцять псів. Савченко не підвів. Він привіз їх і випустив у потрібний момент.

У залі почався хаос. Гості кричали, охорона намагалася стріляти, але собаки працювали як єдиний механізм. Вони не вбивали — вони обеззброювали, кусаючи руки, що тримали зброю, і збиваючи з ніг.

Кам’янецький позадкував до каміна, його обличчя посіріло.

— Відклич їх! Я наказую!

— Ти їм не командир, — сказала Тамара, наближаючись до нього. Барон став поруч із нею, шкірячи закривавлені ікла.

Вона вихопила телефон із рук генерала.

— Усе, що було на цьому пристрої, вже копіюється на сервери СБУ та журналістам-розслідувачам. Твоя гра закінчена, генерале.

З вулиці почулися сирени. Справжні сирени. Спецназ СБУ, викликаний Оксаною, вже ламав ворота.

Наступного ранку всі новини вибухнули. «Корупційний скандал століття». «Генерал Кам’янецький затриманий за держзраду». «Мережа торгівлі розвідданими ліквідована».

Тамара дивилася телевізор у кімнаті відпочинку кінологічного центру. Поруч сидів Савченко.

— Це кінець, — сказав він. — Справжній кінець. Максима реабілітували, йому присвоять Героя посмертно. Відкрито.

Тамара кивнула. Вона відчувала дивну порожнечу. Місія, що тримала її на плаву три місяці, була виконана.

— Що далі? — запитав Савченко. — Залишишся? Нам потрібен новий головний інструктор. Собаки слухають тільки тебе.

Вона подивилася у вікно, де на майданчику гралися пси. Барон сидів осторонь, дивлячись на корпус.