Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

Ранок похорону видався таким, яким і мав бути: свинцево-сірим, вітряним, із дрібною мрякою, що зависала в повітрі. Київське небо наче оплакувало тих, хто сьогодні мав знайти вічний спокій у його землі.

Максим стояв перед дзеркалом у спальні, застібаючи ґудзики на парадному кітелі. Тій самій формі, яку Олена забрала з хімчистки для того, щоб покласти в його труну. Тепер ця тканина облягала його живі плечі, але відчувалася важкою, наче свинцевою.

Олена з’явилася у дверях. Вона була в чорній сукні й чорному плащі, волосся зібране під темну хустку. Вона виглядала блідою, але дивовижно спокійною — як людина, яка вже виплакала всі сльози заздалегідь.

— Готовий? — тихо запитала вона.

Максим подивився на своє відображення. Чи можна бути готовим до власного похорону, навіть якщо в труні лежиш не ти?

— Так, — відповів він. — Їдемо.

Вони мовчки їхали Південним мостом, потім через все місто до Лісового кладовища, де на Алеї Героїв майоріли сотні синьо-жовтих прапорів. Це видовище завжди стискало горло: ціле море стягів, кожен з яких означав чиєсь перерване життя.

Коли вони під’їхали до сектору військових поховань, там уже зібралися люди. Військові машини, автобуси, побратими з квітами, родичі в чорному.

— Це могло бути твоїм місцем, — прошепотіла Олена, дивлячись на свіжовикопані ями. — Якби не помилка в одну літеру… ми б стояли тут заради тебе.

Полковник Бондар зустрів їх біля входу. Він виглядав ще більш виснаженим, ніж у їхній вітальні.

— Пане штаб-сержанте, пані Олено. Дякую, що прийшли. Я знаю, це… це нелегко.

— Де нам стати? — запитав Максим.

— Родини просили, щоб ви були поруч. Пані Софія — вдова Якова — наполягала.

Їх провели до перших рядів, трохи збоку від найближчих родичів. Максим побачив дві труни, накриті державними прапорами. Дві долі, дві історії, обірвані в одну мить під Покровськом.

Він впізнав родини. Біля однієї труни стояла жінка років сорока п’яти — Катерина, вдова Давида Ткаченка, яку підтримували двоє дорослих синів.

Біля іншої — зовсім юна дівчина, майже дівчинка, Софія. Вона трималася за руку літньої жінки, ймовірно матері, і дивилася на труну чоловіка так, ніби світ навколо неї перестав існувати.

Церемонія почалася. Військовий капелан говорив про жертовність, про любов, про те, що немає більшої любові, ніж покласти життя за друзів своїх. Він називав імена: Давид Ткаченко, батько, чоловік, досвідчений воїн. Яків Ткачук, молодий мрійник, який хотів стати вчителем історії.

Максим слухав і відчував кожен удар свого серця. Ці слова могли звучати про нього. Цей плач матері, який розрізав тишу кладовища, міг бути плачем його матері.

Коли зазвучала “Пливе кача”, всі опустилися на одне коліно. Максим став на коліно поруч з Оленою, схиливши голову. Він віддавав шану не просто побратимам, а людям, чия смерть стала його життям.

Потім пролунав військовий салют. Три залпи в небо. Різкі, гучні постріли змусили зграю ворон злетіти з верхівок сосен.

Військові з почесної варти почали складати прапори. Повільно, трикутник за трикутником, синім і жовтим усередину.

Полковник Бондар підійшов до Катерини, вдови Давида, і, ставши на коліно, вручив їй складений прапор.

— Від імені Президента України… — донеслися до Максима слова.

Потім він підійшов до Софії. Дівчина прийняла прапор тремтячими руками, притиснула його до грудей і закрила очі, ніби намагаючись увібрати в себе залишки тепла свого чоловіка.

Це мав бути прапор Олени. Якби помилку не виявили, Олена зараз стояла б там, притискаючи до себе тканину, що символізувала смерть чоловіка, який насправді був живий. Від цієї думки Максиму стало фізично зле.

Після церемонії, коли люди почали потроху розходитися або підходити до могил попрощатися, Софія Ткачук раптом попрямувала прямо до них.

Вона була бліда, з червоними очима, але її хода була твердою.

— Ви Максим? — запитала вона тихо.

— Так. Прийміть мої співчуття, Софіє. Я…

— Я хотіла побачити вас, — перебила вона. Її погляд був дивним — суміш болю і цікавості. — Чотири дні я думала, що мій чоловік живий, а ваш — загинув. А виявилося навпаки. Я хотіла побачити того, кому пощастило.

Олена взяла Софію за руку.

— Мені так шкода, — прошепотіла вона. — Я не знаю, чому так сталося. Це несправедливо.

— Війна взагалі несправедлива, — сказала Софія. Вона дістала з кишені чорного пальта маленьку фотографію. На ній був молодий хлопець у “пікселі”, який сміявся, сидячи на броні БМП. — Це Яків. Я хочу, щоб ви взяли це.

— Софіє, я не можу… — почав Максим.

— Візьміть. Будь ласка. Я не хочу, щоб він залишився для вас просто “помилкою в рапорті”. Я хочу, щоб ви знали, хто пішов замість вас. Він був добрим. Він любив собак і терпіти не міг вівсянку. Він мріяв побудувати будинок біля річки. Пам’ятайте його. Живіть за двох, якщо вже так вийшло.

Олена взяла фотографію тремтячими пальцями.

— Я обіцяю, ми не забудемо.