Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

Максим подумав про останні місяці. Про обстріли, про втому, про друзів, яких він втратив по-справжньому. Про те, як він зрадів, коли йому підписали рапорт. І про те, як він стояв біля таксі й дивився на свою “вдову”.

— Я не знаю, — сказав він. — Думаю, я в шоці. Ми обидва в шоці.

Дзвінок повторився, цього разу хтось наполегливо грюкав у двері кулаком.

— Треба відчиняти, бо вона винесе двері разом із косяком, — сказала Олена, підводячись.

Максим притягнув її до себе й обійняв — міцно, ніжно, так, як мріяв там, в окопах. Вона здавалася меншою, ніж він пам’ятав. Тендітнішою.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй у скроню. — Все складно, але це не змінилося.

— Я теж тебе кохаю, — прошепотіла вона у відповідь. — Навіть якщо я все ще боюся, що ти галюцинація.

— Пообіцяй мені, — сказала вона, коли вони йшли до дверей. — Пообіцяй, що ми виберемося з цього. Я не знаю як, але пообіцяй.

Максим подивився на свою дружину — жінку, яка пережила власну смерть, смерть свого світу, і все ще стояла на ногах.

— Обіцяю, — сказав він.

Він простягнув руку і відчинив двері, готовий зустріти тещу і все, що принесе цей вечір.

Історія вибухнула в інформаційному просторі за три дні, хоча слово “вибухнула” тут було б занадто м’яким. Спочатку новина з’явилася в одному з популярних Telegram-каналів з підписом “Жесть: дружина поховала чоловіка, а він приїхав живий”. Потім її підхопили новинні сайти. До вечора суботи сюжет про “Воскресіння сержанта Ткаченка” вже крутили в марафоні.

Командування Сухопутних військ було змушене опублікувати офіційний пресреліз. Сухо, канцеляризмами, вони визнали “прикру помилку в ідентифікації”, що сталася внаслідок “складної оперативної обстановки”.

Максим та Олена вимкнули телефони ще в п’ятницю ввечері, після десятого дзвінка з незнайомих номерів. Журналісти дзвонили, писали у Viber, WhatsApp, Signal. Хтось навіть знайшов номер мами Олени.

Вони сиділи у вітальні, яка перетворилася на їхній особистий бункер. Штори були щільно засунуті. Телевізор працював без звуку.

— “Військова прокуратура розпочала розслідування за фактом службової недбалості”, — прочитала Олена рухомий рядок на екрані. — “Це перший подібний випадок публічного розголосу за останній рік”.

— Перший публічний, — гірко усміхнувся Максим. — Це має нас заспокоїти?

Олена гортала стрічку новин на планшеті, підібгавши ноги під себе. Вона робила це годинами: читала коментарі, пости волонтерів, думки диванних експертів. Максим просив її припинити, казав, що це самокатування, але розумів: вона намагалася повернути контроль над ситуацією, яка вислизнула з їхніх рук.

— Люди лютують, — сказала вона, не підводячи очей. — Не на нас. На систему. Пишуть про бардак в обліку, про те, як роками не можуть отримати виплати. Хтось навіть петицію створив, щоб покарали винних.

— Чудово, — видихнув Максим. — Петиція все виправить.

— Ти не хочеш, щоб їх покарали?

— Я хочу, щоб винні відповіли за твої сиві волосини, а не стали героями ток-шоу. — Він кивнув на телевізор, де показували архівні кадри з військових кладовищ. — Ми для них тепер контент. Просто сюжет.

Його телефон, який він увімкнув на хвилину, щоб перевірити час, завібрував. Знову невідомий номер. Максим скинув.

Раптом у хвіртку подзвонили. Не у двері, а саме у вуличну хвіртку — наполегливо, коротко.

Максим і Олена перезирнулися. Вони не чекали гостей. Вчора приїжджали журналісти з якогось каналу, намагалися знімати через паркан, довелося викликати поліцію.

— Я гляну, — Максим підійшов до вікна, обережно відхилив штору. Його серце тьохнуло. — Це Сашко. Позивний “Хімік”. З мого взводу.