Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…

В будинку нарешті стало тихо. Знадобилося ще дві години, щоб офіцери та медики поїхали. Були підписані якісь протоколи, дані якісь пояснення, висловлені незліченні вибачення, які звучали як білий шум.

Мама Олени, яка жила в Борисполі, вже мчала до них на таксі, дізнавшись новину телефоном. Вона плакала так, що не могла говорити, і Олена ледве вмовила її не кричати водієві, щоб той їхав швидше.

Батьки Максима, які щойно прилетіли до Польщі й вже сідали в автобус до Києва, отримали дзвінок від сина. Батько, почувши голос Максима, просто впустив телефон на асфальт. Мати ридала в слухавку так, що це чули, мабуть, усі пасажири рейсу “Варшава-Київ”.

Тепер, у тиші їхньої вітальні, Максим і Олена сиділи мовчки. Вечірнє сонце заливало кімнату густим бурштиновим світлом, у якому кружляли порошинки. Ніхто з них не рухався, щоб увімкнути світло.

— Я купила тобі труну, — раптом сказала Олена. Її голос був порожнім, позбавленим емоцій, наче вона читала список покупок. Вона сиділа, підібгавши ноги, у кутку дивана, міцно притискаючи до грудей диванну подушку.

Максим відчув, як холод пробіг по спині.

— Лєно, не треба…

— Ні, дай я скажу, — вона подивилася на нього, і в сутінках її обличчя здавалося старшим за її тридцять років. — Я вибрала дубову, лаковану. Ритуальний агент був таким ввічливим… Він показував мені каталоги, розповідав про фурнітуру, про тканину всередині, ніби ми вибирали нові штори на кухню.

Вона зробила паузу, ковтнувши повітря.

— Я вибрала з синьою оксамитовою оббивкою. Тобі завжди личив синій. І я підготувала твій одяг. Парадний кітель. Знайшла його в шафі, відвезла в хімчистку на Позняках, щоб його відпарили. Я тримала цей кітель у руках і намагалася згадати, коли ти його востаннє вдягав. На весілля Андрія, здається? Ти був такий красивий тоді.

— Олено…

— Я написала некролог, Максиме, — її голос зірвався, але вона продовжувала. — Я сиділа на кухні з ноутбуком і писала текст для Facebook. Знаєш, отой пост, який усі пишуть. Чорно-біле фото, свічка… Я писала про твоє життя. Про те, як ти любив футбол, як пішов добровольцем у двадцять другому, як ми мріяли поїхати в Карпати після перемоги. Як можна вмістити життя людини, яку кохаєш, у три абзаци тексту для соцмереж?

Максим пересів ближче, хотів обійняти її, але вона виставила руку, зупиняючи його. Їй треба було це виговорити.

— Я подзвонила твоїй тітці Марії й сказала, що ти загинув. Вона кричала… просто кричала в трубку. Я подзвонила твоєму найкращому другу, Віталіку. Він не взяв слухавку, і мені довелося надиктовувати це на голосову пошту. “Віталік, Макса більше немає”. Я сказала це роботу-автовідповідачу.

— Я знайшла всі документи, — перераховувала вона, загинаючи пальці. — Свідоцтво про шлюб, твій паспорт, військовий квиток. Я почала збирати папку для військкомату, щоб отримати виплати. Я ненавиділа себе в той момент, але всі казали: “Треба оформити документи, поки є час”. Я замовляла поминальний обід у кафе біля цвинтаря. Я вибирала меню. Борщ, пампушки, пиріжки з вишнею.

Кожне її слово було як постріл. Максим відчував фізичний біль від того, що вона пережила.

— Я не могла їсти, — продовжувала вона, слова сипалися з неї все швидше. — Мама привезла котлети в середу, я сиділа над ними годину і просто дивилася. Я не могла спати в нашому ліжку. Воно здавалося величезним і пустим. Я спала тут, на дивані, три ночі. Поклала поруч твою футболку, яку ти залишив минулого разу. Вона ще пахла тобою.

Сльози котилися по її щоках, але голос залишався моторошно спокійним. Максим впізнав цей стан: шок, глибока травма, дивний спокій, який настає, коли людина вичерпала всі ресурси болю.

— Я репетирувала промову для прощання, — прошепотіла вона. — Стояла перед дзеркалом у ванній і намагалася сказати: “Він був найкращим чоловіком”. Але щоразу захлиналася сльозами. У мене в телефоні, в нотатках, збережено три варіанти промови для твого похорону.

— Пробач мені, — прошепотів Максим. — Пробач, що я не подзвонив, коли виїхав.