Військовий повернувся з “нуля” раніше і кров захолола в жилах! На його подвір’ї – група сповіщення з похоронкою і дружина в чорній хустці…
До них підійшла Катерина, вдова Давида. Вона була стриманішою, її горе було тихим і глибоким.
— Я чула про вашу ситуацію, — сказала вона, дивлячись на Максима. — Знаєте, коли я дізналася про помилку, спочатку я розлютилася. Чому вони дали вам надію, а потім забрали її у мене? Але потім я подумала… Чотири дні хтось оплакував мого Давида. Ваша дружина плакала за ним, думаючи, що це ви. Його не забули ні на хвилину. Навіть під чужим іменем, його смерть була оплакана. Дякую вам за це.
Олена не витримала і обійняла Катерину. Дві жінки — одна, що втратила чоловіка насправді, і інша, що пережила це втрату помилково — стояли обійнявшись серед холодного вітру кладовища.
Поверталися додому мовчки. Дощ посилився, двірники ритмічно змахували краплі з лобового скла.
Коли вони заїхали у двір свого будинку на Осокорках, Максим заглушив двигун, але не виходив із машини.
— Як нам тепер із цим жити? — запитав він у тишу. — Як мені прокидатися щоранку, знаючи, що я вкрав чийсь шанс?
Олена повернулася до нього. В її очах вперше за ці дні з’явився якийсь новий блиск. Не радість, ні. Рішучість.
— Ти нічого не крав, Максе. Це не ти вирішував. Це лотерея. Страшна, кривава лотерея. Але ми виграли в ній квиток. І якщо ми витратимо це життя на провину — ми зрадимо їх. Давида і Якова.
Вона поклала руку йому на груди, там, де билося серце.
— Ти живий. Я можу тебе торкнутися. Я можу зварити тобі каву. Ми можемо сваритися. Ми можемо жити. Це подарунок, Максиме. Подарунок, загорнутий у чорний папір, але це все одно подарунок.
Максим накрив її долоню своєю.
— Я повернуся туди, Лєно. Через два тижні. Я мушу.
— Я знаю, — вона кивнула, і по її щоці скотилася сльоза. — І я буду боятися кожного дзвінка. Я буду здригатися від кожного незнайомого номера. Але я буду чекати. Тому що тепер я точно знаю ціну кожній хвилині, коли ти тут.
Вони вийшли з машини під холодний київський дощ. Максим обійняв дружину за плечі, прикриваючи її від вітру.
Завтра будуть нові новини, нові обстріли, нові тривоги. Слідство триватиме, хтось отримає догану, хтось втратить посаду. Журналісти знайдуть нову сенсацію.
Але сьогодні вони були вдома. Разом. Живі.
І десь там, на столі у вітальні, лежала фотографія усміхненого хлопця на ім’я Яків, який нагадуватиме їм щодня: життя — це привілей. І прожити його треба так, щоб не було соромно перед тими, хто залишився на Алеї Героїв.
Двері зачинилися за ними, відрізаючи холодний світ. У їхньому домі знову горіло світло.
⚠️ Дисклеймер: Ця історія є художнім твором. Усі імена, персонажі, місця та події є плодом уяви автора або використані у фіктивному контексті. Будь-який збіг з реальними особами (живими чи померлими) або реальними подіями є суто випадковим.
