Сестра зізналася, що чекає дитину від мого чоловіка! Моя відповідь змусила їх посивіти…
Минуло пів року. Життя увійшло в нову колію, про яку я раніше навіть не мріяла. Розлучення ми оформили рекордно швидко — за два місяці. Андрій навіть не намагався оскаржувати шлюбний договір. Будь-який адекватний юрист, глянувши на ті папери, одразу пояснив йому, що шансів у нього менше, ніж виграти джекпот у лотерею. Олена спрацювала бездоганно, і одного сонячного липневого ранку я офіційно стала вільною жінкою.
Через соцмережі та неминучі мамині коментарі я дізнавалася про те, як складається життя моїх “колишніх”. Це було схоже на спостереження за аварією в сповільненій зйомці: ти знаєш, що треба відвести погляд, але не можеш.
Справи в Андрія йшли кепсько. Ринок автомобілів просів, продажі впали, а бонуси, на які він так розраховував, скасували. За словами мами, його офіційна ставка в салоні була смішною, а “конверти” стали значно тоншими.
— Марино, їм справді важко, — бідкалася мама телефоном. — Аліменти на дитину автоматично списують із його офіційної зарплати, йому майже нічого не лишається.
— Яка прикрість, — відповідала я без краплі співчуття. — Але діти — це дорого. Він мав подумати про це раніше.
У вересні народилася Софійка. Дівчинка, судячи з фото у Вайбері, мала очі Андрія і впертість моєї сестри.
Віка переїхала назад до батьків у Вінницю. Орендувати житло в Києві вони більше не могли собі дозволити. Тато з мамою, які вже давно вийшли на пенсію і звикли до спокійного життя у своїй “трійці”, тепер були змушені ділити побут із трьома дорослими та немовлям.
Андрій намагався знайти роботу у Вінниці, але зарплати там були зовсім не київські. Тому він продовжував працювати в столиці, живучи в дешевому хостелі на околиці протягом тижня і приїжджаючи до сім’ї лише на вихідні. Витрати на пальне та проживання з’їдали левову частку його і так скромного доходу.
А я? Моє життя набрало обертів, як спорткар на трасі.
Звільнившись від баласту у вигляді чоловіка-невдахи та токсичної сестри, я спрямувала всю енергію в роботу. Як комерційний директор, я закрила рік із рекордними показниками. Мої бонуси дозволили мені здійснити давню мрію.
Я продала свою “двушку” на Олімпійській за 210 тисяч доларів — непоганий прибуток, враховуючи, що купувала я її значно дешевше на етапі котловану. Доклавши заощадження, я купила пентхаус із терасою в одному з наймодніших ЖК на Печерську. Панорамні вікна, вид на Дніпро, закрита територія.
Я найняла дизайнера і зробила ремонт “під себе”: величезна гардеробна, кабінет, система “розумний дім”.
— Марино Володимирівно, — сказала Симона, коли занесла мені документи додому, — це не квартира, це кіно. Ви живете як у серіалі “Мільярди”.
Це була правда. У 30 років я мала капітал, статус і повну свободу. Я почала подорожувати для себе: вікенд у Парижі, шопінг у Мілані, ретрит у Карпатах. Сама, бізнес-класом, у найкращих готелях.
Чи було мені самотньо? Дивно, але ні. Після років життя з людьми, які мене використовували, тиша у власній квартирі здавалася найсолодшою музикою.
Я пішла в терапію. Не тому, що страждала, а щоб зрозуміти, як я взагалі дозволила цьому статися.
— Марино, ви все життя грали роль “рятувальника”, — сказала моя психологиня. — Ви тягнули на собі сестру, батьків, чоловіка. Ви купували їхню любов своєю функціональністю. А хто піклувався про вас?
Це питання змусило мене плакати пів сеансу. Я вперше в житті вчилася ставити себе на перше місце.
Ближче до Нового року Віка почала атакувати мене повідомленнями. Спочатку це були спроби примирення, потім — прямі прохання про гроші.
“Маринко, Софійці потрібен масаж, це дорого”.
“Марино, май совість, ми ж рідна кров. Андрій не тягне все сам”.
“Ти купаєшся в розкоші, а твоя племінниця доношує речі з секонд-хенду”.
Я мовчки блокувала її номери.
Мама намагалася тиснути на жалість:
— Марино, дитина ні в чому не винна. Невже ти не хочеш побачити племінницю?
— Мамо, Віка зробила свій вибір. Вона хотіла мого чоловіка — вона його отримала. Разом із його боргами і зарплатою. Я не благодійний фонд для родичів, які встромили мені ножа в спину.
На мій 30-й день народження я влаштувала вечірку в новому пентхаусі. Запросила колег, друзів з університету, нових знайомих із бізнес-клубу. Стоячи на терасі з келихом шампанського і дивлячись на вогні нічного Києва, я відчула неймовірну вдячність.
Вдячність Андрію за те, що він пішов. Якби не зрада, я б ніколи не дізналася про свою справжню силу. Вдячність тій 25-річній собі, яка послухала юриста і підписала шлюбний договір. Цей папірець врятував моє майбутнє.
За тиждень після свята мені подзвонив тато. Він дзвонив рідко, зазвичай лише у свята.
— Доцю, мама не хотіла, щоб я дзвонив, але… Ситуація критична. Андрія скоротили в салоні. Він тепер таксує на своїй BMW, але вона жере бензин, як не в себе.
