Я думала, ми їдемо на свято до бабусі, поки мій чоловік не замкнув двері авто і не прошепотів: “Тут щось дуже не так…”

— Схоже на те. Відео, аудіо — я не певен. Але хтось дуже старався їх заховати.

— Навіщо їм знімати вечірку прихованою камерою?

Андрій похитав головою.

— Не думаю, що вони знімають вечірку. Але це ще не все. Ті чоловіки в костюмах біля паркану? Це не гості. Я чув, як один із них говорив по телефону. Він сказав: “Чекаємо сигналу. Нотаріус буде через пів години”. Це не розмови гостей на ювілеї.

Холод пробіг по моїй спині.

— Нотаріус? У неділю ввечері?

— Саме так. Вони не просто стоять там, вони вартують периметр. І ще одне… — Андрій зробив паузу, ніби зважуючи, чи варто мені це казати. — Я заглянув у аптечку в ванній кімнаті на першому поверсі. Вона порожня.

Я завмерла.

— Як порожня? Бабуся ж сердечниця. У неї там ціла батарея ліків: корвалол, каптоприл, снодійне. Вона без них і дня не може.

— Там нічого немає, Марино. Жодної пігулки. Хіба що вони їх переховали.

Я озирнулася на вітальню, де ледве виднілася блакитна шаль у кріслі.

— Вона сама не своя, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Вона назвала тебе Антоном. Вона майже не реагує на людей.

Андрій похмуро кивнув.

— Схоже, вони її чимось накачали. Тримають її в стані овоча, щоб вона виглядала присутньою, але не могла нічого розуміти чи сказати.

Раптом із коридору долинув дзвінкий голос Аліни.

— Агов! Ви де? Ми вже ріжемо торт! Не пропустіть!

Андрій миттєво натягнув ввічливу маску.

— Вже йдемо! — гукнув він у відповідь.

Щойно її кроки стихли, він знову нахилився до мене, дивлячись прямо в очі.

— Слухай уважно. Я думаю, твій батько і сестра хочуть провернути аферу з майном.

— Про що ти? — у мене запаморочилося в голові.

— 85 років — це не просто дата. Можливо, є якась умова в заповіті діда? Або вони хочуть визнати її недієздатною саме зараз, поки вона ще жива, щоб оформити опікунство і розпоряджатися всім: будинком, землею, рахунками. Ти ж знаєш, скільки коштує земля в цьому районі.

Я спробувала вдихнути, але повітря ніби скінчилося.

— Андрію, ми не можемо їх звинувачувати в такому без доказів. Це ж моя сім’я…

— Я працюю над доказами, — перебив він. — Я сфотографував усе, що бачив. Але мені потрібно більше часу. Просто поводься нормально, доки ми не вийдемо звідси.

Фраза “поводься нормально” вдарила мене ще сильніше. Тепер я теж це відчувала. Це не свято. Це пастка.

Ми повернулися у вітальню. Аліна запалювала свічки на величезному торті. Батько стояв поруч, обіймаючи її за плечі, і сяяв, наче щойно виграв мільйон у лотерею.

Бабусина голова знову впала на груди. Я підійшла і легенько поторсала її за руку.

— Бабусю?

Вона повільно кліпнула і подивилася на мене мутним поглядом.

— А? О… Привіт, люба, — пробурмотіла вона нерозбірливо.

— Вона просто втомилася, — швидко втрутилася Аліна, опинившись поруч. — Ми дамо її відпочити після торта.

— Ми поїдемо одразу після цього, — прошепотів мені на вухо Андрій.

Я кивнула, не замислюючись. Кімната вибухнула неструнким співом “Многая літа”, але я не могла співати. Я дивилася, як бабуся намагається підняти голову, як вона безсило посміхається в порожнечу, і запитувала себе: як я могла бути такою сліпою?

Торт ледве встигли розрізати, як Андрій торкнувся мого ліктя. Це був знак. Час. Він нічого не сказав, але я знала цей погляд. Впевнений, холодний, розрахунковий.

Я глянула на бабусю востаннє. Аліна позувала за її спиною для чергового селфі, вдаючи турботливу внучку.

— Я повернуся за нею, — тихо прошепотіла я сама до себе.

Андрій мовчки взяв мене за руку і повів бічним коридором до виходу. Ми не бігли. Андрій контролював кожен наш крок. Коли ми проходили повз батька, Андрій навіть посміхнувся:

— Чудовий торт, Валерію Івановичу. Дякуємо.

Батько ляснув його по плечу.

— Радий, що ви заскочили, синку.

Від цього слова — “синку” — мене ледь не знудило.

Ми дійшли до вхідних дверей. Пульс гупав у скронях так сильно, що я майже не чула музики. Надворі сутеніло. Повітря стало важким і тихим. Наша машина стояла в кутку двору, саме там, де ми її залишили.

Щойно будинок опинився за спиною, Андрій пришвидшив ходу. Він відімкнув авто, ми сіли всередину, і він заблокував двері ще до того, як завів двигун.

Ми повільно виїхали з двору, наче просто вирушили на коротку прогулянку. Але як тільки ми повернули на трасу, я видихнула.

І тоді Андрій сказав те, від чого в мене всередині все обірвалося:

— На кухні, у шухляді за виделками, я знайшов баночку з таблетками. Без етикетки.

Я різко повернулася до нього.

— Що?

— Там був пил на кришці, ніби хтось давив пігулки. Я подивився на залишки. Це не бабусині ліки, Марино. Це нейролептики. Дуже сильні.

— Ти думаєш, вони її труять? — мій голос зірвався на крик.

— Я думаю, вони тримають її на межі свідомості. Достатньо притомною, щоб вона могла тримати ручку в руці, але занадто “під кайфом”, щоб розуміти, що саме вона підписує.

Я затулила рот рукою.

— Боже мій…

Андрій не відривав очей від дороги, постійно перевіряючи дзеркала.

— Це ще не все. Один із тих “гостей” у костюмі? Я заглянув у його папку, коли він відволікся. Там були документи. Договір довічного утримання і генеральна довіреність. І там уже стояв підпис. Схожий на бабусин, але кривий. Підроблений.

У мене в голові запаморочилося.

— Вони хотіли забрати все? Будинок?

— Саме так.

— Але ми просто поїхали! — вигукнула я. — Ми залишили її там!

— Ми не втекли, — твердо сказав Андрій, різко повертаючи кермо вправо, на ґрунтову дорогу в ліс.

— Куди ми їдемо? — злякалася я.

— Я бачив, як один із охоронців почав комусь дзвонити, коли ми вийшли. Я не хочу, щоб вони сіли нам на хвіст.

Я глянула на свій телефон.

— Немає зв’язку. Тут “яма”.

Андрій дістав із кишені телефон і кинув мені на коліна.

— Відкрий галерею. Останні фото. Подивись сама.