Купив коханці діамантовий браслет, а для дружини “розщедрився” лише на стару скриньку у ворожки в парку… Та коли відкрив подарунок удома, просто ОНІМІВ!

Наступного ранку Ольга йшла на роботу з важким серцем, але з чіткою метою. Думки про маленького Данилка не давали їй спокою. Вона перевірила базу даних аптечної мережі — потрібного препарату в Україні офіційно не було. Це означало одне: треба просити допомогу «згори».

Мережею аптек керував Геннадій Петрович — чоловік років п’ятдесяти, з лисиною, яку він ретельно намагався приховати, зачісуючи рідке волосся набік, і звичкою носити занадто дорогі костюми, що погано сиділи на його огрядній фігурі. Він давно кидав на Олю масні погляди, від яких їй хотілося піти помитися.

Оля постукала у двері кабінету.

— Можна, Геннадію Петровичу?

Він відірвався від паперів, і його обличчя розпливлося в усмішці, що більше нагадувала оскал.

— Оленька! Яке приємне здивування. Заходь, сідай. Чай, кава?

— Ні, дякую. Я у справі.

Вона поклала перед ним аркуш із назвою ліків.

— Геннадію Петровичу, мені дуже потрібна ваша допомога. Це для дитини. Препарат не сертифікований у нас, але я знаю, що ви іноді робите замовлення через партнерів у Німеччині.

Начальник узяв папірець, глянув на назву і прицмокнув язиком.

— Ого, серйозна штука. Кардіологія? Це складно, Олю. Митниця, дозволи… Зараз із цим суворо.

— Я розумію. Я все оплачу, скільки скажете. Можу відпрацювати додаткові зміни. Будь ласка, це питання життя і смерті.

Геннадій Петрович підвівся, обійшов стіл і сів на край її стільця, надто близько. Оля відчула запах важкого парфуму, змішаного з тютюном.

— Оплатиш? — він поклав свою важку долоню на її руку. — Олю, гроші — це папір. Ти ж розумна жінка. Я можу це влаштувати. Один дзвінок моєму другу в Мюнхені — і ліки будуть тут через три дні.

Оля спробувала забрати руку, але він стиснув її міцніше.

— Але ти ж розумієш, що послуга за послугу? — його голос став хрипким. — Я давно на тебе дивлюся. Ти тут марнієш серед пігулок. Давай обговоримо деталі сьогодні ввечері? Ресторан «Маяк», на набережній. Там чудовий вид на Дніпро, окремі кабінки…

Олю наче окропом обдало. Вона різко вирвала руку і підвелася.

— Геннадію Петровичу, я заміжня жінка. І я прийшла до вас як до професіонала, а не…

— Заміжня вона! — пирхнув він, миттєво змінюючи тон на роздратований. — Бачив я твого чоловіка. Йому до тебе діла немає. Ну то як знаєш. Немає часу — немає ліків.

— Тобто ви відмовляєтеся допомогти дитині через те, що я не погодилася з вами вечеряти?

— Я відмовляюся, бо це незаконно! — гаркнув він. — Іди працюй, Вєтрова. І щоб у залі був ідеальний порядок. Перевірю особисто.

З цього дня її життя на роботі перетворилося на пекло. Геннадій Петрович, уражений відмовою, мстився дріб’язково і жорстоко. Олю ставили на нічні зміни, змушували перераховувати склад вручну, штрафували за «невідповідність дрес-коду» (то бейдж криво висить, то халат не застебнутий на останній гудзик).

Вдома теж було не краще. Віктор приходив пізно, від нього пахло чужими жіночими парфумами, а на всі спроби Олі поговорити він відповідав роздратованим мовчанням або скандалом.

Єдиною віддушиною стали візити до Ніни Андріївни. Оля часто забігала до них після зміни, приносила фрукти та іграшки для Данилка. Хлопчик прив’язався до неї, називав «тетя Оля-фея». Його бліде личко світлішало, коли вона приходила. Але Оля бачила, що йому стає гірше — він швидко втомлювався, часто хапався за груди. Час спливав.

Ситуація досягла піку через два тижні.

Оля закінчувала вечірню зміну. Аптека вже закривалася. Вона переодягалася в підсобці, коли у двері без стуку увійшов Геннадій Петрович. Він був явно напідпитку.

— Ну що, королева, не передумала? — він заблокував вихід своїм тілом. — Я ж бачу, як тобі важко. Чоловік тебе не цінує, грошей немає… А зі мною ти б гаря не знала.

Він ступив крок уперед і спробував притиснути її до шафи з ліками. Оля, не роздумуючи, з усієї сили штовхнула його в груди. Він похитнувся і вдарився плечем об полицю. Кілька коробок упали на підлогу.

— Не смійте мене торкатися! — крикнула вона. — Я завтра ж напишу заяву на звільнення!

Обличчя начальника перекосило від люті.

— Звільнення? — прошипів він. — О ні, люба. Ти так просто не підеш. Ти підеш з «вовчим білетом». Або ще гірше.

Він вискочив із підсобки. Оля тремтячими руками зібрала речі, бажаючи лише одного — втекти звідси. Але на виході її вже чекали.

Біля каси стояли двоє поліцейських і охоронець торгового центру.

— Ось вона! — тицьнув пальцем Геннадій Петрович, миттєво зобразивши роль жертви. — Тримайте злодійку!

Один із поліцейських, огрядний майор із червоним обличчям, ліниво дістав кайданки.

— Громадянко Вєтрова? Нам надійшов сигнал про систематичні крадіжки дорогих препаратів.

— Що? Які крадіжки?! — Оля застигла в шоці. — Я працюю тут десять років!

— У нас є свідчення керівництва і відеозапис, — буркнув майор. — Ви тільки що були в підсобці, де зберігаються підзвітні наркотичні анальгетики. Там виявлено нестачу. Пройдемо в кабінет для огляду.

Це була пастка. Геннадій Петрович підготувався.

У кабінеті на столі вже лежали коробки з якимись ампулами.

— Я бачив, як вона ховала їх у сумку! — брехав начальник, не червоніючи.

Олю трусило. Вона розуміла, що це кінець. Кримінальна справа поставить хрест на її кар’єрі, на її житті. Тремтячими пальцями вона дістала телефон.

— Можна я подзвоню чоловікові? — голос зірвався.

— Дзвоніть, — дозволив другий поліцейський. Це був високий брюнет із втомленими очима, капітан. Він мовчки спостерігав за цим фарсом, стоячи біля вікна. Його звали Андрій.

Гудки тягнулися вічність. Нарешті Віктор узяв слухавку. На фоні грала музика, чути було сміх і дзвін келихів.

— Вітю! — закричала вона. — Вітю, допоможи! Я в аптеці, тут поліція! Мене начальник підставив, звинувачують у крадіжці! Приїдь, будь ласка, терміново! Вони хочуть мене заарештувати!

На тому кінці запала тиша. Потім Віктор відповів голосом, у якому було стільки льоду, що Оля фізично відчула холод:

— Олю, ти з глузду з’їхала? Яка поліція? Я зараз не в Києві. Я у відрядженні, за кордоном.

— Вітю, я знаю, що ти брешеш! — розпач прорвався крізь страх. — Мені байдуже, де ти! Приїдь, мене посадять! Ти мій чоловік чи ні?!

— Послухай мене, — різко обірвав він. — Я не збираюся розгрібати твої проблеми. Вкрала — відповідай. Не дзвони мені більше. У мене важлива зустріч.

І він кинув слухавку. Короткі гудки пролунали як вирок їхньому шлюбу.

Телефон випав із її рук на підлогу. Оля опустилася на стілець, закривши обличчя долонями. Світ рухнув. Чоловік, з яким вона ділила життя п’ятнадцять років, просто викинув її, як непотрібну річ.

Геннадій Петрович переможно посміхнувся.

— Ну що, оформляємо? — запитав він майора.

Але тут втрутився капітан Андрій. Він підійшов до столу, взяв коробку з ампулами і уважно оглянув.

— Геннадію Петровичу, — спокійно сказав він. — А чому на записі з камери спостереження видно лише, як Ольга заходить у підсобку, але запис обривається саме в той момент, коли вона нібито «краде»?

— Технічний збій! — випалив начальник. — Камера стара.

— І ще одне, — продовжив Андрій, дивлячись прямо в очі начальнику. — На коробках немає відбитків пальців підозрюваної. Вона не встигла б їх стерти. Зате я бачу тут сліди від жирних пальців… схоже, від чебурека, який ви їли пів години тому.

Геннадій Петрович почервонів. Майор, напарник Андрія, невдоволено засопів:

— Андрюха, не починай. Є заява — є діло.

— Тут немає складу злочину, — твердо відрізав Андрій. — Це очевидна підстава. Якщо ми зараз оформимо протокол, а потім експертиза покаже, що відбитків немає, полетять голови. Моя — ні, а от твоїм зіркам, майоре, буде непереливки.

Він повернувся до Ольги.

— Вставайте. Ви вільні.

Геннадій Петрович задихнувся від люті:

— Ти що собі дозволяєш?! Я подзвоню в прокуратуру! Вона все одно звільнена! За статтею!

— Тільки спробуйте, — тихо сказала Оля, підводячись. У ній раптом прокинулася злість. — Якщо ви напишете мені «статтю» в трудову, я подам заяву про сексуальні домагання. І про ваші «ліві» партії ліків теж розкажу. Я багато знаю, Геннадію Петровичу.

Начальник зблід і відступив.

Оля вийшла на вулицю, вдихаючи холодне нічне повітря Києва. Її трусило. Вона залишилася без роботи, без чоловіка, одна проти всього світу.

— Вас підвезти? — почувся голос ззаду.

Це був капітан Андрій. Він стояв біля старої «Шкоди», тримаючи в руках ключі.

— Я не маю грошей на таксі, — чесно сказала вона.

— Я не таксі. Сідайте. Вам зараз не варто бути самій.

Оля сіла в машину. Тепло салону трохи заспокоїло тремтіння.

— Куди їдемо? — запитав Андрій, вирулюючи на проспект.

Оля на мить замислилася. Додому? До свекрухи, яка її ненавидить? До порожнього ліжка, де пахне зрадою? Ні.

— Будь ласка, відвезіть мене до Ніни Андріївни. Вулиця Закревського, Троєщина.

Андрій здивовано глянув на неї, але нічого не запитав.

— А знаєте що… — раптом сказала Оля, дивлячись на вогні нічного міста. — Перед цим… Завезіть мене завтра зранку в РАЦС. Я хочу подати на розлучення.

Андрій усміхнувся — вперше за вечір. У нього була добра, відкрита усмішка.

— РАЦС відкривається о дев’ятій. Я почекаю.

Тим часом Віктор, сидячи в номері готелю в Парижі, нервово наливав собі віскі. Ілона хлюпалася у джакузі, вимагаючи шампанського. Він відключив телефон. «Нічого, переказиться і заспокоїться, — думав він. — Нікуди вона не дінеться. Кому вона потрібна в 36 років без копійки грошей?»

Він ще не знав, що шукати свідоцтво про шлюб йому доведеться довго, і що ця ніч стала початком його кінця.