Він хотів вигнати просту прибиральницю з військової частини, та 50 службових собак не дали цього зробити

Новина про те, хто насправді миє підлогу в «Вовчому Яру», розлетілася базою швидше, ніж лісова пожежа. Від КПП до кухні, від казарм до штабу — всі говорили лише про Фантома. Іванна Лавренко. Та, що вижила в «Цербері».

Реакція була різною. Дехто з молодих інструкторів боявся навіть підвести на неї очі, згадуючи свої насмішки. Інші тримали дистанцію, не знаючи, як говорити з живою легендою. Але у собак сумнівів не було. Де б не йшла Іванна, пси у вольєрах проводжали її тихим скавучанням і вилянням хвостів. Агресія зникла. Її замінило визнання зграї.

Степан Тимченко знайшов її в Секторі «Б» після обіду. Вона сиділа на бетоні, схрестивши ноги, а навколо неї, без повідків і команд, вляглися чотири малінуа.

— Можна? — Степан кивнув на вільне місце поруч.

— Вони не проти. Вони знають, що ти свій.

Він сів, старі суглоби хруснули.

— Я служив із твоїм інструктором. Майстер-сержант Коваленко. Він вчив мене у дев’яностому.

— Коваленко казав, що в мене дар, — Іванна гладила пса на ім’я Шторм. — Що собаки відчувають у мені щось, чого не можуть пояснити словами. Він називав це «Частота».

— Пам’ятаю це слово. Ніколи не розумів, що він мав на увазі.

— Це не про контроль, Степане. Це про готовність померти за них так само, як вони готові померти за тебе. Коли вони відчувають цю готовність — абсолютну, без вагань — вони підуть за тобою в пекло.

Степан мовчав.

— Ти тому зникла після чотирнадцятого?

— Я не зникла. Я просто відійшла вбік. Коли мене витягли з-під Савур-Могили, я була єдиним провідником, який дихав. — Її голос був рівним, як кардіограма мерця. — Я винесла жетони хлопців. Але їхні собаки… вони залишилися там. Вони прикривали мій відхід.

Вона дістала з кишені потерту монету — коїн з емблемою групи.

— Я прийшла сюди, бо Шторм — внучка собаки, яка загинула, захищаючи мене. В її крові тече пам’ять про мою Валькірію. Я хотіла переконатися, що тут до них ставляться як до побратимів, а не як до розхідного матеріалу.

— І як ми? Справляємося?

— Я бачила багато помилок. Але я бачила і надію. Ти. Віра. Генерал.

Раптом рація на поясі Степана затріщала. Тривога. Знову східний периметр.

Іванна підвелася миттєво, собаки повторили її рух як одне ціле.

— Це не збій, — сказала вона, дивлячись у бік лісу. — Він повернувся.

— Хто?

— Той, хто залишив мені це. — Вона стиснула монету в кулаці. — Посильте пости.

Наступного ранку Денис Власенко знайшов її біля вольєра Рекса. Він стояв мовчки, мнучи в руках аркуш паперу.

— Іванно… тобто, майстер-сержант…

— Просто Іванна.

— Я написав рапорт на звільнення. Полковник Гайворон вже його підписав, чекає лише візи кадрів.

Іванна відклала щітку.

— Чому?

— Бо я облажався. Не просто з тобою. Я забув основу. Я став зарозумілим і сліпим. Я не маю права носити цей шеврон.

— І рапорт це виправить? — Вона підійшла до нього впритул. — Втеча — це найлегший шлях, Денисе. Піти, щоб не бачити наслідків своїх помилок.

— Тоді що мені робити?

— Залишайся. — Вона забрала аркуш з його рук і розірвала навпіл. — Залишайся і вчись. Ти хороший інструктор, у тебе є техніка. Тепер додай до неї серце. Запам’ятай, як ти помилився щодо мене, і наступного разу, коли захочеш когось принизити — згадай цей момент.

Денис дивився на шматки паперу, що падали на бетон. У його очах блищали сльози, які він не смів витерти.

— Дякую.

Розв’язка настала на третій тиждень її перебування.

Вечір п’ятниці. Сигнал «КОД ЧЕРВОНИЙ» розірвав повітря сиреною, від якої холола кров. Це був не датчик руху. Це був прорив. Хтось професійно розрізав сітку і проник у зону суворого режиму.

Охорона збилася з ніг, прочісуючи територію, але собаки… собаки мовчали. П’ятдесят псів стояли у своїх вольєрах і дивилися в один бік — на центр плацу, де під світлом прожекторів стояла Іванна.

— Не стріляти! — її крик зупинив групу захоплення, що вибігла з-за рогу. — Всім стояти!

З тіні вийшов чоловік. Високий, худий, у старому камуфляжі без розпізнавальних знаків. Його обличчя було зарослим, але очі горіли знайомим вогнем.

— Привіт, Фантом, — хрипко сказав він.

Іванна зробила крок назустріч, її руки тремтіли.

— Марко… Луна. Ти мав бути мертвим.

— Я багато ким мав бути, — він посміхнувся, і ця посмішка була гіркою, як полин. — Мертвим, зниклим безвісти, зрадником. Здається, ти єдина, хто ще пам’ятає правду.

Генерал Бондар вибіг на плац у супроводі охорони.

— Зброю на землю! — скомандував він.

— Відставити! — Іванна закрила собою прибульця. — Це Марко Величко. Позивний «Луна». Мій напарник з групи «Цербер».

— Величко загинув у чотирнадцятому, — відрізав Бондар, але зброю опустив.

— Величко вижив, щоб знайти того, хто злив нашу групу, — Марко повільно дістав з внутрішньої кишені товстий конверт. — Вісім років, пане генерале. Я збирав це по крихтах. Рахунки, перехоплення, імена. Людина, яка продала наші маршрути ворогу, зараз сидить у високому кабінеті в Києві.

Він кинув конверт під ноги генералу.

— Я не міг прийти офіційно. Система прогнила. Але я знав, що Фантом тут. Я знав, що вона не дозволить мене вбити, поки я не скажу правду.

Собаки завили. Це був не просто звук — це був гімн. Рекс у своєму вольєрі став на задні лапи, притиснувшись до сітки. Марко глянув на нього, і сльози потекли по його брудному обличчю.

— Він знає мене, — прошепотів Марко. — Це онук Ріпера. Мій хлопчик.

— Вони всі знають, — Іванна взяла його за руку. — Ласкаво просимо додому, брате.

Минуло три тижні.

Розслідування, ініційоване генералом Бондарем за матеріалами Марка, стало найбільш гучним і закритим процесом в історії ССО. Голови летіли, зірки зривалися з погонів, але це відбувалося за зачиненими дверима.

База «Вовчий Яр» змінилася.

Нова програма підготовки мала підпис Іванни Лавренко на кожній сторінці. Тепер курсантів вчили не ламати волю собаки, а будувати партнерство. Денис Власенко став одним із найвідданіших послідовників нової методики. Аліна Назарова перевелася в штаб, подалі від очей, які бачили її ганьбу.

Іванна залишилася. Офіційно — як консультант. Неофіційно — як душа цього місця.

Марко теж був тут. Його статус «мертвого» ускладнював повернення до служби, але генерал знайшов спосіб оформити його інструктором-волонтером.

Того вечора Іванна стояла біля вольєра Рекса, дивлячись на захід сонця над соснами. Її телефон вібрував у кишені.

Вона дістала його. Повідомлення з невідомого номера.

«Восьма зірка чекає».

Іванна завмерла. Сім зірок на її татуюванні. Шестеро загиблих. Марко вижив. Хто восьмий?

Вона швидко набрала: «Хто це?»

Відповідь прийшла миттєво:

«Савур-Могила була тільки початком. Скоро побачимось».

Вона сховала телефон. Рекс тихо загарчав, дивлячись у темряву лісу. Іванна поклала руку йому на голову.

— Що ти чуєш, хлопчику?

З темряви вийшов Марко, несучи два стаканчики кави. Він не знав про повідомлення. Він посміхався, вперше за вісім років виглядаючи як людина, яка знайшла спокій.

Іванна посміхнулася у відповідь. Що б не чекало їх попереду, які б таємниці не ховала війна, тепер вона була не сама. У неї була зграя. І зграя своїх не кидає.

Рекс завив — довго, протяжно, переможно. І сорок дев’ять голосів відповіли йому в унісон, вітаючи нову еру.

⚠️ Дисклеймер: Ця історія є художнім твором. Усі імена, персонажі, місця та події є плодом уяви автора або використані у фіктивному контексті. Будь-який збіг з реальними особами (живими чи померлими) або реальними подіями є суто випадковим.