Я дивом повернувся з гарячої точки живим. Замість радості сім’я видавила: “Ти що… ВИЖИВ?!

Вона погодилася приїхати до нас додому в неділю о другій годині дня.

Тієї ночі я лежав у темряві і довго дивився на свої руки. Це були мої руки, але я відчував себе іншою людиною. Я розставляв пастки, маніпулював власною родиною, збирав компромат. Чи ставав я таким же монстром, як і вони? Від цієї думки мене занудило. Але потім я згадав обличчя матері, яка вираховувала вартість дешевої труни. Я згадав батька, який заклав будинок бандитам. Вони намагалися нажитися на моїй смерті. Я ж просто намагався зупинити людей, які хотіли мене вбити. Це були кардинально різні речі.

Наступного ранку я вийшов на вулицю, купив одноразову SIM-карту і зателефонував на гарячу лінію відділу боротьби з шахрайством моєї страхової компанії. Я анонімно повідомив, що за таким-то номером поліса планується велика афера, що документи про медичний стан клієнта сфальсифіковані, а кредит під заставу взято незаконно. Щойно оператор почав розпитувати моє ім’я, я кинув слухавку. Цього було достатньо. Механізм запущено.

Одразу після цього я поїхав до центрального відділення поліції. Черговий провів мене довгими коридорами до невеликого кабінету, де сидів капітан Ковальчук — чоловік років сорока з втомленим поглядом, але дуже чіпкою увагою.

Я сів навпроти нього і виклав усе. Від фальшивого діагнозу до кредитів, бандитів з підпільного казино та підроблених документів. Я показав йому фотографії осаду в каві і поклав на стіл пластиковий пакетик із зібраним порошком.

Ковальчук слухав, не перебиваючи, лише швидко щось нотував у своєму блокноті. Коли я закінчив, він довго дивився на мене, відкинувшись на спинку стільця.

— Ми відкриємо провадження і проведемо експертизу цього порошку, — нарешті сказав він. — Але ти маєш розуміти одну річ. Щоб посадити їх усіх за замах на вбивство та шахрайство групою осіб, нам потрібно зловити їх на гарячому. Тобі доведеться начепити на себе “жучок” і зібрати залізобетонні докази в реальному часі. Особливо на тій недільній зустрічі.

Я подивився йому прямо в очі і твердо кивнув.

— Я готовий. Робіть усе, що потрібно.

Того ж вечора я вирішив остаточно убезпечити своє справжнє життя. Я поїхав до свого пентхауса на Печерську і перевіз туди всі критично важливі речі, щоб вони не потрапили до рук родини, якщо ситуація вийде з-під контролю.

У надійному сейфі я сховав техпаспорт на мій Mercedes, оригінали медичних довідок з міжнародної клініки, які підтверджували моє ідеальне здоров’я, а також виписки з банківських рахунків, де лежали зароблені 300 тисяч доларів. Я навіть проклав у навігаторі три різні маршрути відкритого відступу від батьківського будинку на випадок раптової небезпеки. Номер капітана Ковальчука я зберіг у телефонній книзі під вигаданим ім’ям “Кур’єр Доставка”.

Наступного ранку відбулася запланована телефонна розмова з пані Наталею з хоспісу. Я зібрав усю родину у вітальні і ввімкнув гучномовець. Соціальна працівниця представилася і почала розпитувати про мій поточний стан, щоб підготуватися до недільного візиту.

Те, що відбулося далі, заслуговувало на театральну премію. Голос матері ідеально затремтів, коли вона описувала, як “розривається її серце” від споглядання моїх страждань. Аліна зворушливо розповідала про бажання “цінувати кожну мить, яка нам залишилася”. Батько ставив такі професійні запитанняParams про знеболення, що здавався ідеалом батьківської турботи, а не стерв’ятником, який чекає на гроші. Пані Наталя була вражена такою згуртованістю. Щойно розмова завершилася, родина полегшено видихнула, ніби успішно склала іспит.

Після обіду я вирішив підкинути їм наживку. Я роздрукував офіційний на вигляд бланк — “Заяву на дострокову виплату за полісом для смертельно хворих”. Це був реальний шаблон, який дозволяв отримати частину грошей ще за життя клієнта. Я заповнив усі поля, окрім підпису, і “випадково” залишив папку на обідньому столі. Прихована камера в електронному годиннику була спрямована прямо на цей папір.

Мати ж тим часом вирішила продемонструвати свою “турботу”. Вона підійшла до мене і ніжним голосом запропонувала допомогти розсортувати мої таблетки, щоб я не плутався в дозуваннях. Вона акуратно розклала баночки на кухонній стільниці. Щойно мати відвернулася за блокнотом, я миттєво зробив серію макрофотографій кожної етикетки та кількості пігулок всередині. Якщо хоча б одна капсула буде підмінена, я матиму залізобетонний доказ.

Через два дні пролунав перший грім. Я був на кухні, коли батько повернувся від поштової скриньки з товстим конвертом від страхової компанії. Я стояв за рогом і спостерігав, як він його відкриває. За десять секунд його обличчя змінило колір від звичайного до попелясто-сірого, а потім — до багряно-червоного.

Він хрипко покликав матір та Аліну. Його руки трусилися, коли він читав лист уголос: страхова компанія заморозила всі виплати і заблокувала поліс через підозру у шахрайстві та початок внутрішнього аудиту.

Вибух стався миттєво. Батько почав кричати на матір, звинувачуючи її в тому, що це вона змусила його взяти той клятий кредит. Мати в істериці кричала на Аліну, дорікаючи, що та вже почала витрачати неіснуючі гроші на свої забаганки. Аліна накинулася на Артура, бо це він підганяв їх усіх. Вони гризлися, мов зграя диких собак, протягом двадцяти хвилин, звинувачуючи одне одного, поки мій диктофон фіксував кожне їхнє слово.

Того ж вечора за вечерею напруга висіла в повітрі, наче густий туман. Раптом телефон батька завібрував. Він глянув на екран і ніби закам’янів. Відповів на дзвінок, увімкнувши гучномовець. З динаміка пролунав той самий грубий голос із місцевого підпільного казино:

— Гріша, де мої п’ятдесят тисяч? — прогарчав чоловік.

Батько почав лепетати про аудит страхової і затримки, але бандит різко обірвав його:

— Якщо до наступної п’ятниці грошей не буде, ми почнемо забирати борг іншими методами. Ти мене зрозумів?

Коли зв’язок обірвався, руки Григорія Павловича трусилися так, що він ледве втримав телефон.

Наступного ранку я вирішив ще раз перевірити їх на людяність. Під час сніданку я спокійно повідомив, що знайшов інформацію про нову експериментальну клініку в Києві.

— Там є протокол лікування, який може продовжити моє життя ще щонайменше на рік, — сказав я, уважно вдивляючись у їхні обличчя.

Реакція була миттєвою. Мати одразу заявила, що експерименти лише принесуть мені зайві страждання. Батько підтакував, розповідаючи про хибні надії. Аліна додала, що я маю думати про “якість останніх днів, а не їх кількість”. Їхній панічний страх того, що я проживу довше, був настільки очевидним, що мені стало гидко.