Мажори зухвало кепкували з ветерана на милицях, а весь зал мовчав! Але вони не врахували, хто саме сидить за сусіднім столиком…

Слідча знизала плечима:

— Ваш вибір. Завтра вранці суд щодо обрання запобіжного заходу. Оскільки стаття передбачає насильство, вони проситимуть тримання в СІЗО. Суддя, швидше за все, призначить заставу. Тисяч двісті, а то й триста гривень. Не знайдете грошей — поїдете в ізолятор на два місяці.

Ніч тягнулася нескінченно. Кіра дрімала уривками, використовуючи власну куртку замість подушки. Її мозок постійно прокручував сцену в кав’ярні. Вона шукала той момент, коли могла б зробити інший вибір. Могла б промовчати. Могла б відвернутися. Але щоразу вона впиралася в ту саму стіну: мовчання означало б зраду самої себе.

Вона згадала свою першу ротацію, коли бачила, як старший офіцер несправедливо принижував місцевого перекладача, і промовчала, щоб не створювати проблем. Перекладач звільнився, а за тиждень їхня колона потрапила в засідку, бо ніхто не знав місцевості. Кіра тоді пообіцяла собі більше ніколи не мовчати, коли бачить несправедливість. Ця обіцянка коштувала їй багато чого в цивільному житті. І ось тепер вона могла коштувати їй свободи.

Ранок приніс звуки перезмінки у відділку і пластиковий стаканчик із мерзенним теплим чаєм. О дев’ятій годині замок у дверях камери клацнув.

На порозі стояла Анна Мороз, а поруч із нею — чоловік років тридцяти п’яти. Він був одягнений у бездоганний темно-синій костюм, який контрастував із похмурими стінами ізолятора, і тримав у руках шкіряний портфель.

— До вас адвокат, — коротко кинула слідча і відійшла.

Чоловік простягнув руку крізь ґрати.

— Кіро, доброго ранку. Я Давид Петренко. Адвокатське об’єднання “Петренко і партнери”.

Кіра з подивом потиснула його руку:

— Я не викликала приватного адвоката. Я не зможу оплатити ваші послуги.

— А вам і не треба. Мені подзвонила Ярослава Ткач. Ми служили разом. Вона витягла мене за бронежилет із палаючого “Козака” після підриву на фугасі, коли я був військовим юристом у їхньому секторі. Я втратив багато крові, і якби не вона — мене б тут не було. — Давид ледь помітно усміхнувся. — Коли Яся дзвонить і каже, що комусь із наших потрібна допомога, я не ставлю запитань. Я просто беру портфель і їду.

Він відкрив папку і дістав жовтий аркуш паперу.

— Плюс, я давно шукав привід зійтися в суді з кишеньковими юристами Завадського. Вони нахабні, але ліниві. Їх приємно розмазувати. Отже, до справи. Ви били цих юнаків?

— Я застосувала больовий контроль і кидок для самооборони, після того, як один схопив мене, а інший кинувся битися. Мінімум необхідної сили.

— Чудово. Це лягає у вашу характеристику і доводить компетентність у стресових ситуаціях. Свідки?

— Ветеран Данило Бойко. І літня жінка, яка зняла все на відео.

— Марія Степанівна. Я вже знаю. Вона — наш головний козир, — Давид швидко робив помітки. — Юристи Завадського залякували її позовом за незаконну зйомку, але це порожній блеф. Кав’ярня — це громадське місце. Я вже зв’язався з нею, вона готова надати відео суду.

Давид підняв очі на Кіру. Його погляд був зосередженим і спокійним.

— Слухайте уважно. За дві години нас повезуть у суд на обрання запобіжного заходу. Прокурор кричатиме, що ви небезпечний “Рембо” у спідниці і вимагатиме СІЗО. Я аргументуватиму, що ви декорована героїня з ідеальною репутацією та стабільною роботою в реанімації, і проситиму особисте зобов’язання. Суддя, найімовірніше, обере золоту середину — заставу.

— У мене на рахунку двадцять тисяч гривень. Цього не вистачить.

— Гроші вас не повинні турбувати. Ветеранський фонд захисту прав військовослужбовців уже відкрив збір і гарантує внесення будь-якої суми застави до кінця сьогоднішнього дня. Ви вийдете звідси, Кіро.

Кіра відчула, як зрадницьки защеміло в носі. Вона кліпнула, проганяючи вологу. Вона так звикла тягнути все на собі, що просто відвикла від того, як це — коли хтось підставляє плече.

— Чому ви це робите? — тихо запитала вона.

— Тому що ви захистили того, хто не міг захиститися сам. А тепер наша черга захистити вас.

О десятій ранку за Кірою прийшов конвой.

Її знову закували в кайданки і повели лабіринтами відділку до внутрішнього двору, де вже чекав поліцейський мікроавтобус. Усередині пахло дешевим тютюном і бензином. Поїздка до Подільського районного суду зайняла близько двадцяти хвилин через щільні столичні затори.

Крізь вузьке заґратоване вікно Кіра спостерігала, як Київ живе своїм звичним життям. Люди поспішали на роботу, студенти пили каву на ходу, кур’єри мчали на електровелосипедах. Нормальний світ продовжував обертатися, поки вона сиділа в металевій клітці, їдучи до суду за те, що захистила людину.

Будівля суду зустріла її сірим бетоном і суворою геометрією — архітектурою, створеною для того, щоб пригнічувати, а не захищати. Після проходження рамки металошукача її завели до “акваріума” — скляної кабіни для підсудних у залі засідань.

Давид Петренко знайшов її там за кілька хвилин до початку. Він виглядав свіжим, зібраним і професійним.

— Як тримаєшся? — запитав він через щілину у склі.

— Бувало й краще.

— У мене хороші новини. Марія Степанівна, та сама жінка з кав’ярні, офіційно передала нам оригінал відеозапису. Я переглянув його вночі. Зйомка чітка, ракурс ідеальний. Там зафіксовано все: від моменту, як ці бовдури зайшли, до моменту твого затримання.

Кіра відчула, як напруга в грудях трохи послабшала.

— І що це означає?

— Це означає, що все відбулося саме так, як ти казала, — Давид впевнено кивнув. — На відео видно, як мажори знущаються з Данила Бойка, як вони навмисне його штовхають. Видно, як один із них жорстко хапає тебе за руку, коли ти підводишся. Це класична самооборона.

— Тобто звинувачення знімуть?

— Не відразу. Прокурор тиснутиме на те, що ти перевищила межі необхідної оборони. Вони будуть розказувати казки, що твоя військова підготовка робить тебе «живою зброєю». Але з цим відео та показами ветерана наша позиція залізобетонна.

Двері залу відчинилися. Увійшли учасники процесу.

Суддя — чоловік років шістдесяти з втомленим обличчям людини, яка бачила забагато брехні. За столом обвинувачення всілася різка, по-діловому одягнена прокурорка, яка постійно перевіряла щось у смартфоні. За столом потерпілих розташувався адвокат Завадського — чоловік із ідеальною засмагою, яку можна здобути лише на дорогих курортах посеред робочого року.

А в першому ряду для слухачів Кіра раптом побачила Данила Бойка. Він сидів рівно, спираючись на свої милиці. На ньому була чиста сорочка, а на грудях виблискували планки нагород з миротворчих місій. Його присутність тут, у залі суду, надала Кірі сил.

Секретар суду оголосив про початок засідання.

— Розглядається клопотання про обрання запобіжного заходу громадянці Шевчук Кірі, — монотонно зачитав суддя. — Слово надається стороні обвинувачення.

Прокурорка підвелася.

— Ваша честь, враховуючи ступінь тяжкості нанесення тілесних ушкоджень неповнолітнім, а також те, що підозрювана має спеціальну військову підготовку і може становити небезпеку для суспільства, ми просимо обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб без права внесення застави.

Давид миттєво зреагував:

— Заперечую, ваша честь. Моя підзахисна не має судимостей. Вона — ветеран з бездоганною репутацією та чинна медсестра реанімаційного відділення клінічної лікарні «Святого Луки». Вона має постійне місце проживання у Києві і не становить жодної загрози. Ми просимо про особисте зобов’язання.

Суддя підняв очі від паперів.

— Громадянко Шевчук, ви зараз офіційно працевлаштовані у лікарні?

Кіра завагалася, не знаючи, який статус має після вчорашнього арешту.

Давид перехопив ініціативу:

— Ваша честь, наразі її тимчасово відсторонили від виконання обов’язків на період слідства, проте вона залишається в штаті лікарні.

— Відсторонили за напад на людей у публічному місці! — їдко вставив адвокат Завадського.

— Відсторонили згідно зі стандартним протоколом лікарні, — холодно парирував Давид.

Суддя підняв руку, зупиняючи суперечку.

— Досить. Я ознайомився з матеріалами справи та попередніми показами свідків. Ситуація неоднозначна, і є підстави вважати, що мав місце конфлікт з обох боків.

Він витримав паузу, підписуючи документ.

— У клопотанні прокурора про тримання під вартою — відмовити. Обрати запобіжний захід у вигляді застави в розмірі вісімдесяти тисяч гривень. Підозрюваній забороняється наближатися до потерпілих та спілкуватися зі свідками поза межами судового процесу.

Удар суддівського молотка здався Кірі найпрекраснішим звуком у світі.

Давид попереджав її про цей сценарій, але почути офіційне рішення було неймовірним полегшенням. Позаду неї почулося тихе, уривчасте зітхання — це був Данило. Адвокат Завадського обурено схопився з місця і щось агресивно шепотів прокурорці, але рішення було ухвалено.