Багаті свати хотіли провчити жінку з села в елітному ресторані! Їхня посмішка зникла, коли до неї підійшов власник закладу…

Вікторія на мить розгубилася від такого відкритого бунту.

— Кохання… Кохання — це ще не все в цьому житті, — видавила вона.

— Якщо для вас кохання нічого не важить, то мені більше нічого вам доводити, — твердо відрізала Люда. Вона розвернулася і пішла до кімнати пакувати валізу.

Артем знайшов її там за десять хвилин. Вона сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками.

— Ми їдемо звідси, — сказав він раніше, ніж вона встигла відкрити рота. — Я все чув.

— Артеме… куди? Це ж твій дім.

— Туди, де нас поважатимуть такими, якими ми є. Збирай речі.

За пів години вони, не прощаючись, залишили особняк на Печерську, вирушивши в ніч, щоб зняти найдешевшу орендовану квартиру на околиці міста, але нарешті бути вільними.

Орендована «однушка» десь на самісінькому краю Троєщини разюче відрізнялася від мармурових залів на Печерську. Старенький лінолеум на кухні, радянські шпалери з вицвілими квіточками та вікна, з яких дуло холодним вітром. Проте для Люди та Артема це місце стало справжнім раєм, бо тут вони нарешті відчули себе вільними.

Уранці сонце боязко пробивалося крізь тонкі фіранки, освітлюючи їхній крихітний дерев’яний столик. Вони пили дешевий чай із тріснутих чашок і планували своє майбутнє.

— Нічого, потроху обживемося, — усміхався Артем, гортаючи на ноутбуці вакансії. Він відмовився від фінансової підтримки батьків і тепер шукав роботу з нуля, щоб довести свою незалежність. — Головне, що ми разом, і ніхто не диктує нам, як жити.

Люда кивала, але на душі в неї все одно шкребли кішки. Їй здавалося, що вона позбавила Артема звичного комфорту, кар’єрних перспектив і родини.

— Артеме… а ти не шкодуєш? — тихо запитала вона якось увечері, коли він втомлено відклав документи після чергової співбесіди.

Він підняв на неї погляд і дуже тепло усміхнувся, підсунувшись ближче.

— Якби я залишився там, у тому золотому палаці, але без тебе — ось це був би справжній привід для жалю. А так? Мені не треба нічого, крім нас. Усе інше ми заробимо.

Тим часом Вікторія Миколаївна вперше у своєму ідеально спланованому житті відчула, що означає втратити контроль. Її розкішний будинок тепер нагадував порожню шкаралупу. Вона намагалася заповнити цю порожнечу світськими раутами, благодійними вечорами та пустими розмовами з подругами по тенісному клубу, але тиша у власних стінах просто зводила її з розуму.

— Ти ж розумієш, що він рано чи пізно повернеться, — переконувала вона Олега Петровича, нервово поправляючи ідеально вкладену зачіску. — Він не витримає довго жити в тих злиднях! Без грошей, без машини…

— А якщо витримає? — з роздратуванням відповів чоловік, уперше за довгий час піднявши на неї важкий, серйозний погляд. — Ти взагалі про це думала? Може, нам варто було просто прийняти їхній вибір, а не влаштовувати дівчині іспити на виживання?

— Прийняти?! — Вікторія обурено сплеснула руками. — Прийняти це приниження нашої родини?

— Це тільки ти вважаєш це приниженням, — спокійно відрізав Олег. — А наш син вважає, що це — його щастя. Ти виштовхнула його з дому своєю гордістю. І якщо ти не зупинишся, Віко, ти втратиш його назавжди.

Вікторія хотіла різко заперечити, але слова чоловіка влучили в самісіньке серце. Замість крику вона просто стиснула губи, розвернулася і вийшла з кабінету, відчуваючи себе загнаною в кут.

А Люда тим часом відчайдушно шукала роботу, щоб хоч якось допомогти Артему наповнювати їхній скромний сімейний бюджет. Але реальність великого міста виявилася суворою. Співбесіда за співбесідою закінчувалися ввічливими відмовами.

— Вибачте, але вам бракує досвіду в цій сфері. Спробуйте пізніше, — чула вона щоразу.

Одного дощового дня, повернувшись до порожньої квартири після чергової невдачі, Люда не витримала. Вона сповзла по стіні в коридорі, закрила обличчя руками і гірко розплакалася. Їй здавалося, що вона — тягар. Не маючи сил тримати це в собі, вона набрала номер матері.

— Людочко, що трапилося? Чому ти плачеш? — голос Галини зазвучав стурбовано щойно вона підняла слухавку.

— Мамо… я не знаю, чи я впораюся. У мене нічого не виходить, — схлипувала дівчина. — Я не можу знайти роботу. Артем тягне все на собі. Мені здається, що я все псую…

— Доню, послухай мене дуже уважно, — твердо, але з безмежною ніжністю сказала Галина. — Ти робиш набагато більше, ніж можеш собі уявити. Будь-які великі зміни потребують часу. Київ не за один день будувався. Ти в мене розумна, працьовита і дуже сильна.

— А якщо я зламаюся?

— Якщо опустиш руки — тоді точно нічого не вийде. Дай собі час. Я вірю в тебе, Артем вірить. І я завжди поруч, чуєш?

Ці слова ніби вдихнули в Люду нове життя. Вона витерла сльози і пообіцяла собі не здаватися.

Поки донька боролася за своє місце під сонцем столиці, Галина теж постала перед найскладнішим вибором у своєму житті. Сергій Павлович дедалі частіше заговорював про те, щоб вона переїхала до нього в Київ.

— Галю, ти не зобов’язана залишатися тут назавжди, — говорив він, обережно тримаючи її за напрацьовані руки. — Твоя донька вже доросла. Ти заслуговуєш на те, щоб просто пожити для себе.

— Сергію… куди ж я поїду? — розгублено зітхала Галина, дивлячись на свій город. — Тут моє коріння, моя земля, моя хата… Я ж у тому вашому місті загублюся, як голка в копиці сіна. Що я там буду робити?

— Ти навіть не спробувала, — м’яко заперечив він. — Уяви собі інше життя. Життя, де тобі не треба вставати о п’ятій ранку до корови. Де ти можеш піти в театр, гуляти парками. Де ти можеш… знову співати.

Остання фраза вдарила Галину як струмом. Співати? Вона? Після стількох років тиші?

Але Сергій не кидав слів на вітер. Через кілька тижнів він приїхав із несподіваною пропозицією.

— Я хочу організувати вечір живої музики в “Кришталевому Саду”. І я хочу, щоб ти стала головною зіркою цього вечора, — сказав він, дивлячись їй просто у вічі.

— Ти збожеволів! — Галина аж відсахнулася. — Я давно забула всі ноти! З мене ж люди сміятимуться!

— Я знаю, що ти зможеш. У тебе дар від Бога, Галю. Не ховай його більше.

У призначений вечір Галина стояла за лаштунками ресторану. На ній була розкішна сукня глибокого синього кольору, яку Сергій спеціально замовив для неї. М’які складки тканини приховували хвилювання, але руки жінки дрібно тремтіли.

— Ти маєш неймовірний вигляд, — Сергій підійшов ззаду і ніжно поклав руки їй на плечі.

— Сергію, я не зможу… У мене серце зараз вискочить, — прошепотіла вона, відчуваючи, як пітніють долоні.

— Закрий очі. Уяви, що ми знову в тому класі музичної школи. Просто співай серцем.