Багаті свати хотіли провчити жінку з села в елітному ресторані! Їхня посмішка зникла, коли до неї підійшов власник закладу…

Галина відчула, як серце стискається від болю за свою дитину. Що вона могла порадити?

— Людочко… Якщо ти його по-справжньому любиш, і якщо він готовий захищати тебе перед усім світом — боріться. Справжнє кохання варте того, щоб за нього боротися. Але пам’ятай: ніхто інший твоє життя за тебе не проживе.

Тим часом у Києві Сергій Павлович не міг викинути Галину з голови. Він намагався переконати себе, що це просто ностальгія, скороминуща зустріч. Але образ жінки — втомленої, але такої ж світлої та щирої, якою він її пам’ятав у юності, — постійно стояв перед очима. Якось увечері, перебираючи старі чорно-білі фотографії з музичної школи, Сергій зважився. Він знайшов її номер телефону.

— Галю? Це Сергій, — сказав він, щойно почув її голос. — Вибач за таку несподіваність… Але я подумав, чи не дозволиш ти мені приїхати до тебе? Я дуже хочу з тобою поговорити.

Галина завмерла. Телефон ледь не випав з рук.

— Сергію… Я навіть не знаю, чи це гарна ідея… — прошепотіла вона.

— Галинко, будь ласка. Це дуже важливо, — його голос був м’яким, але настільки переконливим, що вона не змогла відмовити.

Він приїхав у село одного теплого осіннього дня, коли листя на деревах уже вкрилося розкішною позолотою, а в повітрі пахло димом і стиглими яблуками. Його машина зупинилася біля її воріт, і Галина вийшла на ґанок. Вона була у своїй звичайній домашній сукні та легкій хустці, але в її погляді читалася дивовижна суміш сором’язливості та надії.

— Ти справді приїхав… — тихо сказала вона, ніби досі не вірила.

— Я ж обіцяв, — просто усміхнувся Сергій.

Вони сиділи за старим кухонним столом, застеленим вишитою скатертиною. Галина заварила ароматний чай із м’ятою та чебрецем. Сергій обвів поглядом цю просту, але таку затишну сільську хату, і відчув, як у грудях щось щемить. Йому стало прикро, що життя було до неї таким суворим.

Він обережно накрив її долоню своєю рукою.

— Галю, я приїхав не просто в гості. Я розумію: ми живемо різними життями, у нас різні світи. Але я більше не можу ігнорувати те, що відчуваю. Скажи… ти коли-небудь думала про те, що в нас ще може бути спільне майбутнє?

Галина відвела погляд. На її віях затремтіли сльози.

— Сергію… У мене донька. У неї своє складне життя зараз. Я звикла бути тут, у цій хаті, зі своїми клопотами. Твої слова звучать як красива казка. Але хіба дорослі люди вірять у казки? Хіба я можу жити в ній?

— А чому ні? — Сергій нахилився ближче, заглядаючи їй просто в очі. — Ти заслуговуєш на свою казку, Галинко. Навіть якщо вона почнеться не в юності, а просто зараз.

— Мені страшно… — щиро зізналася жінка.

— Мені теж, — відповів він. — Але давай спробуємо подолати цей страх разом?

Галина мовчала, але не забрала своєї руки. Вперше за багато-багато років у її зболеному серці спалахнув маленький, але дуже теплий вогник надії на власне жіноче щастя.

Поки Галина роздумувала над тим, як їй жити далі, її донька Люда та Артем зіткнулися з новим, ще серйознішим випробуванням. Батьки хлопця, зрозумівши, що їхній план із приниженням у ресторані з тріском провалився, вирішили зробити наступний хід. Вікторія Миколаївна, жінка з крижаним поглядом і сталевою хваткою, перестріла сина в його колишній кімнаті у їхньому розкішному будинку на Печерську.

— Артеме, сядь і послухай мене, — безапеляційно кинула вона, навіть не дозволивши йому зняти піджак. — Ми дали тобі все. Блискучу освіту, статус, зв’язки, стартовий капітал. А ти збираєшся проміняти це все на якусь сільську дівчину? Ти справді хочеш власними руками знищити своє майбутнє?

Артем стояв посеред кімнати. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки, але голос звучав напрочуд спокійно:

— Мамо, досить. Це моє життя, і я буду будувати його так, як вважаю за потрібне. Люда — та жінка, яку я люблю. І якщо ви з батьком не можете або не хочете цього прийняти, що ж… Значить, я будуватиму свою сім’ю без вашої участі.

Вікторія Миколаївна відсахнулася, ніби від ляпаса. Її доглянуте обличчя зблідло, а в очах спалахнув справжній лютий вогонь.

— Ти невдячний хлопчисько! — просичала вона, ледь стримуючи емоції. — Ми роками вибудовували твою кар’єру, твій імідж, а ти збираєшся помножити все на нуль заради якоїсь провінціалки?! Невже ти настільки сліпий? Наші друзі просто засміють нас!

Артем підійшов ближче до дверей.

— Якщо ваші друзі судять людей виключно за розміром банківського рахунку та пропискою, то це їхня проблема, мамо. А не моя.

Він рвучко розвернувся і вийшов із кімнати, залишивши матір у стані абсолютного шоку. Вона не звикла до такого відкритого спротиву. З-за спини пролунав тихий голос Олега Петровича, який увесь цей час стояв у коридорі і чув їхню сварку.

— Ти бачив це?! — Вікторія сплеснула руками, повертаючись до чоловіка. — Наш син ладен зректися нас заради якоїсь жебрачки!

Олег Петрович важко зітхнув, намагаючись зберегти хоча б залишки здорового глузду в цьому хаосі.

— Віко, може, не варто так тиснути? Якщо він її любить, нам краще їх підтримати…

— Підтримати?! — вона зашипіла, немов розлючена змія. — Ти збожеволів? Вона ж зробить із нашої родини посміховисько!

— А може, тобі варто було б спочатку поговорити з нею особисто? — спокійно, але твердо відповів чоловік. — Дізнатися, що це за людина, а не таврувати її лише за те, що вона виросла в селі?