Генерали наказали чекати, поки командира стратять. Але ця дівчина-капітан пішла сама проти 20 найманців і довела всіх до шоку…
Вони швидко оглянули внутрішній двір і застрибнули у важкий трофейний позашляховик контрабандистів, ключі від якого щасливим чином залишилися в замку запалювання. Соломія сіла за кермо, ударом ноги вибивши залишки скла з дверцят, а Тарасенко розгорнув портативну рацію на приладовій панелі, налаштовуючись на частоти українських підрозділів.
Двигун потужно заревів, і машина вирвалася за ворота бази саме в той момент, коли величезне червоне сонце повністю піднялося над горизонтом, заливаючи води лиману сліпучим світлом.
П’ятнадцять хвилин шаленої їзди бездоріжжям здалися Соломії вічністю. Важкий позашляховик підстрибував на вибоїнах, залишаючи за собою густу хмару жовтого степового пилу. Вона міцно стискала кермо, раз у раз зиркаючи в дзеркала заднього виду, але переслідувачів не було. Синдикат був повністю деморалізований і знекровлений.
Тим часом полковник Тарасенко вийшов на закриту частоту оперативного командування «Південь». Він чітко продиктував їхні координати, запросивши термінову повітряну евакуацію.
Невдовзі горизонт розрізав гуркіт гвинтів. У безхмарному небі з’явилися два ударні гелікоптери з українськими тризубами на бортах. Вони зробили широке коло над позашляховиком, беручи його під надійний захист, а слідом за ними, здіймаючи вихори сухої трави, на дорогу сів масивний евакуаційний борт.
Щойно вони забігли по апарелі всередину і важкі металеві двері зачинилися, гелікоптер стрімко набрав висоту. Лише в цей момент Соломія відчула, як шалений адреналіновий шторм, що тримав її тіло в тонусі останні кілька годин, раптово відступив. На його місце накотилася свинцева, нищівна втома. Кожен м’яз болів, у вухах досі стояв дзвін від вибухів, а пальці, що стискали зброю, звело судомою.
Молодий борттехнік мовчки простягнув їй пластикову пляшку з водою. Соломія зробила кілька жадібних ковтків. Через ілюмінатор вона бачила, як територія лиману та покинутого комбінату перетворюється на крихітну сіру пляму серед безкрайнього простору. За кілька годин аналітики зі штабу до міліметра вивчатимуть кожен метр тієї бази через камери розвідувальних дронів. Вони рахуватимуть нейтралізованих найманців і ламатимуть голови над тим, як один оперативник зміг виконати роботу повноцінної штурмової роти.
Тарасенко сидів навпроти. Його обличчя було блідим, зап’ястя розтертими до крові, але в очах уже читався холодний розум штабного стратега. Він перекричав гуркіт турбін:
— Ти ж усвідомлюєш, Стріло, що вони зжеруть тебе живцем? Завадський особисто вимагатиме зняти з тебе погони за таку кричущу непокору.
— Знаю, пане полковнику, — спокійно відповіла Соломія. — Можливо, віддадуть під трибунал. А можливо, просто спишуть у запас. Я готова до будь-яких наслідків. Воно того варте. Я б не змогла жити, знаючи, що залишила вас там через паперові інструкції.
Він нахилився ближче, щоб вона почула кожне слово.
— Три роки тому я вимагав від тебе довести, що ти гідна бути в еліті. Сьогодні ти довела, що є найкращим офіцером, якого я коли-небудь бачив у справі. І знаєш що? Мені абсолютно начхати на статути, коли йдеться про порятунок своїх. Ти мала навички, ти оцінила ризики, і ти пішла в бій. Саме це робить нас справжніми військовими, а не функціонерами в погонах.
Слова полковника пробили ту емоційну броню, яку Соломія тримала всі ці години. До горла підступив тугий клубок, але вона лише мовчки кивнула, дивлячись у підлогу.
— Поки що не поспішай дякувати, — гірко всміхнувся Тарасенко. — Попереду в нас пекло службових розслідувань. Але коли мене викличуть на комісію, я скажу їм одне: будь-який командир віддав би праву руку, щоб мати такого бійця у своєму підрозділі.
Прогнози полковника виправдалися на всі сто відсотків. Наступні три дні перетворилися на бюрократичні тортури. Розслідування проводили в закритому комплексі в Києві. Соломія годинами сиділа в кабінетах без вікон, відповідаючи на одні й ті самі запитання слідчих військової прокуратури та генералів Сил спеціальних операцій.
Майор Завадський був поза собою від люті. На слуханнях він розмахував роздруківками інструкцій, доводячи, що дії капітана Шевчук поставили під загрозу репутацію всього відомства. Він кричав про порушення субординації, самовільне залишення частини та невиправданий ризик.
Проте цифри та факти говорили самі за себе. Кадри з безпілотників, які відправили на зачистку території, показали бездоганну тактичну картину. Двадцять ліквідованих професійних бойовиків міжнародного синдикату. Жодної жертви серед цивільних. Жодного втраченого українського бійця. Захоплено важливі документи контрабандистів. І головне — врятовано полковника Тарасенка. Навіть найзапекліші критики змушені були визнати: якби вони чекали на офіційне погодження штурму, командир би загинув.
Сам Тарасенко виступав перед комісією понад дві години. Він не залишив від аргументів Завадського каменя на камені. Полковник заявив, що ворог був професійним і нещадним, і що капітан Шевчук діяла не як розлючений месник, а як холоднокровний і геніальний тактик, використавши фактор раптовості на всі сто відсотків.
На третій день її викликали до кабінету голови комісії — генерал-лейтенанта Андрія Волянюка. Це була людина-легенда, жорсткий керівник, який не пробачав помилок.
Соломія зайшла, виструнчилася і віддала честь. Волянюк сидів за масивним столом, гортаючи її особову справу. Його обличчя нагадувало висічену з граніту маску.
— Капітане Шевчук. Те, що ви влаштували на тому комбінаті, було вершиною нерозважливості. Ви порушили понад сорок пунктів статуту, проігнорували прямий наказ командира бази і поставили під удар оперативну секретність, — голос генерала був тихим, але від нього віяло холодом.
— Так, пане генерале.
— Водночас… — він підвів на неї погляд. — Це була найгеніальніша демонстрація індивідуальної бойової майстерності, яку я читав у звітах за останнє десятиліття. Ви врятували мого найкращого командира і знищили осередок синдикату. За всіма правилами, я зобов’язаний відправити вас під військовий трибунал.
— Я готова до цього, пане генерале.
