Генерали наказали чекати, поки командира стратять. Але ця дівчина-капітан пішла сама проти 20 найманців і довела всіх до шоку…

Соломія швидко проаналізувала щільність ворожого вогню. Троє бойовиків скупчилися біля залишків іржавих воріт, намагаючись обійти їх із лівого флангу. Вона вихопила з розвантаження уламкову гранату, висмикнула кільце і подумки відрахувала дві секунди, щоб у ворогів не було часу зреагувати або відкинути її назад. Різкий кидок — і граната полетіла просто в центр групи.

Глухий вибух підняв у повітря хмару пилу та дрібного каміння. Стрілянина з того боку миттєво припинилася.

П’ятнадцять усунуто. Залишилося п’ятеро.

Після цього залишки найманців остаточно втратили контроль над ситуацією. Їхня лінія оборони посипалася, перетворившись на хаотичну паніку та тваринний інстинкт виживання. Вони зрозуміли, що мають справу не з місцевою поліцією, а з чимось значно страшнішим. Один із контрабандистів кинув зброю і побіг у бік лиману. Соломія зупинила його точним одиночним пострілом.

Ще один несподівано вийшов із-за контейнера, піднявши руки вгору, імітуючи здачу в полон. Але його погляд був занадто напруженим, а права рука повільно ковзала до прихованого за поясом пістолета. Стріла помітила цей мікрорух. Це була не та ситуація, де вона могла дозволити собі грати в гуманізм або брати полонених; на кону стояло життя її командира. Вона вистрілила першою.

Сімнадцять усунуто. Залишилося троє.

Остання трійка бойовиків забарикадувалася в бетонній будці колишньої охорони біля виїзду з бази. Вони вели хаотичний, сліпий вогонь через вузькі віконця, просто намагаючись тримати нападників на відстані. Це була стрілянина приречених людей.

Соломія та Тарасенко обмінялися короткими поглядами і синхронно почали маневр обходу. Вони діяли з тією плавною, смертоносною злагодженістю, яка з’являється лише після років спільних тренувань і десятків бойових виходів. Полковник забезпечив безперервний вогонь по вікнах будки, змушуючи найманців втиснутися в підлогу, поки Стріла короткими перебіжками наближалася до сліпої зони споруди.

Вона дісталася глухої стіни, прикріпила свій останній пробивний заряд і активувала запал. Пролунав вибух, який виніс частину бетонної панелі. Крізь хмару диму та пилу Соломія і Максим увійшли всередину, діючи як єдиний механізм. Кілька точних пострілів поставили крапку в цьому протистоянні.

Двадцять усунуто. Залишився нуль.

Над територією комбінату запанувала важка, гнітюча тиша. Її порушував лише нав’язливий дзвін у вухах, гучне дихання Соломії та крик самотньої чайки над лиманом. У повітрі густо пахло згорілим порохом, озоном і розкришеним бетоном. Соломія повільно опустила карабін, востаннє обводячи поглядом двір через коліматор. Нічого не рухалося.

— Чисто! — голосно доповіла вона, опускаючи зброю стволом донизу.

Полковник Тарасенко також опустив свій автомат. Він важко сперся на одвірок і подивився на капітана. У його погляді змішалися глибока вдячність, відвертий шок і те специфічне професійне роздратування, яке старші офіцери завжди приберігають для підлеглих, що грубо порушують усі мислимі статути.

— Капітане Шевчук, скажіть мені чесно… Ви щойно самостійно, без жодної підтримки, провели штурм укріпленого об’єкта, який утримували двадцять добре озброєних найманців?

— Так, пане полковнику, — рівно відповіла вона, перевіряючи залишок набоїв у магазині.

— Без дозволу командування? Без резервів? Без прикриття з повітря?

— Так точно.

Тарасенко похитав головою, витираючи бруд і піт із лоба.

— Це або найвищий прояв військового героїзму, або найбезглуздіша самодіяльність, яку я бачив за всі свої роки служби.

— Скоріш за все, і те, й інше, пане полковнику, — дозволила собі легку, втомлену усмішку Соломія.

Він несподівано хрипко розсміявся. Це був нервовий сміх людини, яка щойно зазирнула в очі неминучій смерті й дивом залишилася живою.

— Висуваємось, поки синдикат не прислав сюди підкріплення.