Генерали наказали чекати, поки командира стратять. Але ця дівчина-капітан пішла сама проти 20 найманців і довела всіх до шоку…
Соломія нічого не відповіла. Вона дивилася на майора порожнім, крижаним поглядом. У її голові вже сформувався план — зухвалий, самогубний, але єдиний можливий у цій ситуації. Вона витратила три роки життя на те, щоб стати професійною зброєю держави, не для того, щоб зараз ховатися за паперовими інструкціями.
Покинувши оперативну кімнату, вона рушила до зброярні. Її рухи були автоматичними, відпрацьованими до міліметра. Соломія дістала свій модифікований штурмовий карабін. Відчула звичний холод металу, перевірила коліматорний приціл, нагвинтила важкий саундмодератор. Вона розіпхала по кишенях тактичного розвантаження шість магазинів — загалом двісті десять набоїв. Критично мало для затяжного бою, але достатньо, якщо стріляти без промаху. Додала кілька димових шашок та спеціальні термітні заряди. На голову натягнула шолом із приладом нічного бачення.
Четверта ранку. Найглухіший час, коли людський мозок найгірше реагує на загрозу.
На контрольно-пропускному пункті бази чергував молодий сержант. Побачивши капітана Шевчук у повному бойовому екіпіруванні, він розгублено закліпав очима.
— Пані капітане… у мене немає розпорядження на ваш виїзд, — невпевнено пробурмотів він.
— Термінова доставка медикаментів на передовий спостережний пункт, — голос Соломії був рівним і беземоційним, як у робота. — Наказ Завадського. Відкривай ворота, сержанте, кожна секунда на рахунку.
Магія впевненості та сталевих ноток у голосі старшого офіцера спрацювала. Шлагбаум повільно поповз угору. Соломія вдавила педаль газу свого непримітного цивільного позашляховика в підлогу.
Дорога до лиману пролягала через покинуті ґрунтовки та висохлі степові поля. Соломія опустила вікно. У салон увірвалося холодне, солоне повітря південної ночі, змішане із гірким запахом полину. Вона їхала без увімкнених фар, орієнтуючись виключно через зеленувате світіння приладу нічного бачення. Ландшафт перетворився на примарний лабіринт. Кожна яма, кожен кущ могли приховувати загрозу, але Стріла знала цей район ідеально.
За два кілометри до комбінату вона зупинилася. Загнала машину в глибокий яр і ретельно замаскувала її сухою сіткою. Далі потрібно було йти пішки. Соломія перевірила кріплення спорядження, щоб жодна деталь не брязкала під час ходьби. Вона зробила глибокий вдих, заспокоюючи серцебиття, і зробила крок у високу траву. Темрява м’яко обійняла її, ставши надійним союзником. Тепер вона була не просто капітаном. Вона перетворилася на тінь, що несла відплату.
Два кілометри по пересіченій місцевості — це дрібниця для людини, яка звикла до багатоденних марш-кидків із тридцятикілограмовим рюкзаком. Але зараз кожен крок вимагав абсолютної концентрації. Соломія рухалася вздовж висохлого русла струмка, що вів прямо до лиману. Під ногами хрускотіли солончаки та сухий очерет, тому вона ставила ногу м’яко, перекочуючи вагу з п’яти на носок, як її вчили інструктори з виживання. Вона злилася з темрявою, ставши її невіддільною частиною.
Коли на сході небо почало наливатися блідим свинцевим кольором, сповіщаючи про наближення світанку, Стріла зайняла спостережну позицію на порослій чагарником кручі. Звідси відкривався ідеальний краєвид на територію старого консервного комбінату.
Вона дістала тактичний бінокль і почала методично, сектор за сектором, вивчати об’єкт. Це була класична промислова руїна часів минулого століття: високий, подекуди обвалений бетонний паркан, просторий внутрішній двір, заставлений іржавими контейнерами, та кілька цегляних цехів із плоскими дахами. Ідеальне місце для оборони.
Соломія нарахувала шістьох вартових, які патрулювали периметр. Їхні рухи не були лінивими прогулянками звичайних бандитів; вони рухалися професійно, перекриваючи сліпі зони одне одного. Зброю тримали правильно. Це були найманці високого класу, які знали свою справу.
