Бандити приїхали забрати вівчарку, яку самі ж викинули на сніг. Вони гірко пошкодували, коли побачили, хто тепер її охороняє…

На бортах цього старого мікроавтобуса не було жодних рекламних логотипів чи написів, лише пошарпаний темний метал і цілковита, зловісна тиша. Пульс Іллі не пришвидшився ні на удар, навпаки — він парадоксально сповільнився. Старі, в’їдливі військові інстинкти, відточені до абсолюту, повністю взяли контроль над його тілом та свідомістю.

Він уважно спостерігав, як із салону буса неквапливо вийшли двоє кремезних чоловіків у товстих, непримітних куртках. Високий раз у раз дуже нервово підіймав погляд на темні вікна будинку, оцінюючи обстановку в нічному дворі. Інший тим часом тихо відчинив задні дверцята фургона. Навіть у дуже тьмяному, розсіяному світлі вуличного ліхтаря Ілля чітко розгледів ряди порожніх металевих кліток, щільно складених уздовж стінок.

Ветеран миттєво дістав свій смартфон і зробив кілька дуже чітких знімків через скло. Він професійно наблизив камеру так, щоб гарантовано зафіксувати номерні знаки автомобіля та обличчя непроханих гостей. Його щелепа скам’яніла, коли він остаточно оцінив реальну ситуацію. Потім він абсолютно мовчки, не видавши жодного звуку, взув свої важкі тактичні черевики, туго затягнув шнурки і накинув куртку.

— Чекати, — надзвичайно тихо, але максимально твердо, по-командирськи наказав він Надії.

Вівчарка тихо, стурбовано заскиглила, тонко відчуваючи його напругу. Але вона беззаперечно послухалася, ще тісніше притиснувшись до своїх беззахисних малюків. Сходами старого під’їзду Ілля спускався як справжня невидима тінь. Кожен його крок був математично вивіреним і абсолютно беззвучним.

Роки виснажливої служби нікуди не зникли, вони не розчинилися в цивільному житті. Вони просто відійшли на задній план його свідомості, роками терпляче чекаючи саме на такий вирішальний момент. Надворі колюче морозне повітря вдарило в його обличчя крижаною хвилею, але в стані адреналінового фокусу він цього навіть не відчув.

Ілля непомітно пірнув за припаркований сусідський легковик і напружив слух. Високий чоловік, із неохайною русявою щетиною та в глибоко насунутій на очі чорній шапці, дуже агресивно сперечався з кимось по телефону. Його голос був приглушеним, але надзвичайно роздратованим. Другий, помітно нижчий на зріст, але ширший у плечах, постійно озирався по боках, наче загнаний звір.

З їхніх ротів виривалися густі хмарки теплої пари. Вони виглядали як люди, які займалися цим брудним бізнесом далеко не перший рік. Максимально обережні, але при цьому сліпо самовпевнені у власній безкарності. Вони щиро вірили, що в цьому великому місті нікому немає діла до їхніх вчинків.

— Ти на сто відсотків впевнений, що це саме тут? — глухо пробурмотів високий, ховаючи телефон у кишеню.

— Так, — відрізав нижчий. — Головний чітко сказав, що місцеві торгаші бачили тут одну з наших втікачок. Вона коштує дуже хороших грошей. Забираємо її і тих дрібних щенят теж. Цей місцевий тип не буде нам пручатися. Ніхто і ніколи не пручається, коли бачить сталь.

Вираз обличчя Іллі не змінився ні на йоту, але його холодний розум повністю сфокусувався на одній-єдиній цілі. Він абсолютно безшумно, використовуючи сліпі зони, обійшов будинок попід самою стіною, опинившись у них прямо за спиною. І завмер у кам’яному очікуванні. Високий дістав з-під своєї куртки важкий металевий лом і зробив перший крок до темного під’їзду.

Саме в цей момент Ілля вийшов із густої тіні.

— Ви дуже сильно помилилися адресою.

Обидва зловмисники миттєво, мов уражені струмом, завмерли. Нижчий обернувся першим; його очі комічно розширилися від несподіванки, коли він побачив бойову стійку Іллі. Вона була абсолютно спокійною, ідеально збалансованою і лякаюче нерухомою. У самій поставі ветерана було щось таке первісне, що явно не належало звичайному перехожому.

— Ти ще хто такий, дідько б тебе вхопив? — злісно огризнувся високий, міцніше перехоплюючи залізяку.

— Той, кому остаточно набридли такі негідники, як ви, — крижаним, рівним тоном відповів Ілля.

Чоловік зневажливо скривився і зробив агресивний крок уперед.

— Слухай сюди дуже уважно, розумнику. Йшов би ти своєю дорогою, поки цілий.

Ілля демонстративно промовчав. Коли злодій з лайкою розмахнувся важким ломом, ветеран зреагував із блискавичною швидкістю. Це був змазаний для ока рух, ідеально відточений роками жорстких тренувань. Ілля жорстко перехопив зап’ястя нападника, різко, застосовуючи важіль, викрутив його. Металева залізяка з гучним брязкотом полетіла в глибокий сніг.

Другий чоловік із криком кинувся на нього збоку, але Ілля професійно використав масу та інерцію нападника проти нього самого. Коротка, нищівна підсічка — і злодій з неймовірно важким гуркотом гепнувся спиною на крижаний асфальт, вибиваючи з легень повітря. Високий відхитнувся назад, інстинктивно хапаючись за болюче вивихнуту руку.

— Тобі точно кінець! — злісно виплюнув він, гачкоподібно тягнучись вільною рукою до глибокої кишені.

Ілля вдарив важким черевиком на випередження, б’ючи точно в нервовий вузол ліктя. Викидний ніж, який бандит навіть не встиг відкрити, дзвінко ковзнув по льоду далеко вбік, під колеса машин. Ветеран зробив крок уперед і жорстко, безкомпромісно притиснув чоловіка обличчям до холодного металу їхнього ж фургона, заламавши руку за спину.

— Більше ти ніколи і нікого не скривдиш, — дуже тихо, прямо на вухо сказав йому Ілля. Його власне дихання було абсолютно рівним. — Ні її. Нікого іншого в цьому місті.

Саме в цю драматичну секунду темну вулицю яскраво освітили синьо-червоні проблискові маячки. Інспектор Ткачук блискавично вискочив із патрульної машини. Він міцно тримав руку на розстебнутій кобурі, а його гучний, поставлений голос впевнено розітнув нічну тишу.

— Поліція! Всім залишатися на місцях! Руки так, щоб я їх бачив!

Нижчий злодій, крекчучи, спробував підвестися і втекти в темну арку. Але молодий напарник Ткачука був значно швидшим, жорстко поваливши втікача на засніжений капот патрульного авто. Високий бандит, міцно притиснутий Іллею, лише безсило підняв вільну руку, тихо сиплючи прокльонами крізь зуби.

За лічені секунди вся прилегла територія була щільно оточена. Під’їхав ще один поліцейський екіпаж, і сліпучі фари безжально розрізали снігову темряву, не залишаючи злочинцям жодного шансу.

— Кравченко! — гучно гукнув Ткачук, одразу впізнавши незворушного ветерана. — Знову ви в епіцентрі.

Ілля відпустив бандита, передаючи його патрульним, і повільно видихнув, розправляючи широкі плечі.

— Я ж одразу казав вам, що ці люди обов’язково повернуться.

— Схоже, ви мали абсолютну рацію, — відповів поліцейський, даючи знак надіти кайданки. — Обіцяні фото є?