Офіцери лиш приколювалися з простої прибиральниці, та коли найзліший бойовий пес ліг перед нею на землю, зблід навіть генерал…

— Якщо Сергій віддав мій жетон тому нещасному, що згорів замість нього… значить, він вижив у тому пеклі. І він десь дуже близько.

— І ти прийшла влаштуватися саме сюди… — почав розуміти Шевчук.

— Тому що ця база — єдине місце, яке нас фізично пов’язує. Кінологічний центр. Наші пси. Якщо він шукає безпечний контакт, він неминуче прийде сюди. І ті вчорашні спроби прориву лісового периметра… повірте мені, це не ворожа диверсійна група. Це він професійно перевіряє систему вашої безпеки.

У кабінеті запала густа, токсична тиша. Ситуація набувала масштабів справжньої катастрофи: на території надсекретного об’єкта перебуває або старий “кріт”, або привид з минулого, який знає всі протоколи охорони краще за нинішніх вартових.

Наступні кілька годин елітна база гула, як потривожений вулик. Неймовірні чутки розліталися коридорами швидше за лісову пожежу: «Прибиральниця виявилася легендою спецназу», «Відьма воскресла», «Сам генерал Ковальчук віддавав їй честь».

Максим Зарівний сидів сам у порожній канцелярії, тупо дивлячись на чистий аркуш паперу формату А4. Зверху він уже встиг вивести акуратним почерком: «Командиру військової частини… Рапорт».

Він не міг тут залишатися. Пекучий сором буквально виїдав його зсередини. Він, бойовий офіцер, повівся з героїнею як останній, самовдоволений бовдур.

Двері відчинилися без стуку.

Я увійшла до кімнати вже без свого сірого, порваного прикриття. На мені була чиста, ідеально підігнана формена фліска кольору «койот», яку щойно видав зі складу переляканий завгосп, і зручні тактичні штани. На правому плечі — офіційний шеврон старшого інструктора. Тайфун безшумно зайшов слідом і сів біля входу, блокуючи двері.

Максим миттєво підскочив, виструнчившись по стійці струнко.

— Пані капітан! Я… я саме пишу документ…

Він винувато кивнув на аркуш із рапортом.

Я спокійно підійшла до його столу, взяла папір, швидко пробігла очима по тексту: «…Прошу перевести мене до бойової піхотної частини на посаду командира штурмового взводу…»

Дивлячись йому прямо в очі, я повільно розірвала рапорт навпіл. Потім склала і розірвала ще раз.

— Я цього не приймаю, старший лейтенанте, — рівним голосом сказала я, кидаючи шматки паперу в урну.

— Я не маю морального права тут залишатися, — голос Максима зрадницьки зірвався. — Я зганьбив свою форму. Я принижував вас перед усім особовим складом…

— Ти поводився як ідіот, Максиме. Це об’єктивна правда. — Я присіла на краєчок його столу. — Але ти — блискучий кінолог. Я бачила, як ти налаштовуєш Тайфуна перед стартом. Ти відчуваєш серце собаки. Цьому неможливо навчитися за підручниками, це дається лише від природи.

— Але як ви можете… після всього цього бруду…

— А тепер слухай мене дуже уважно, Соколе. — Мій тон став жорстким, металевим. — Мені зараз абсолютно не потрібні твої театральні самобичування. Мені критично потрібні люди, яким я можу довірити свою спину. Дуже скоро тут почнеться справжнє пекло. «Морок» десь поруч. І я не впевнена, що він діє один. Тому мені треба чітко знати: ти стоїш зі мною в одному строю, чи ти боягузливо тікаєш в окопи ховатися від власної совісті?

Зарівний мовчав близько хвилини. На його обличчі ходили жовна. Потім він шумно видихнув:

— Я з вами. До самого кінця.

— От і чудово. А Тайфун тебе любить, дурню ти такий. А бойові собаки вкрай рідко помиляються в людських душах. Навіть якщо ці люди іноді поводяться як повні йолопи.

Вперше за ці нескінченні дні я посміхнулася йому. Не ввічливою, холодною маскою, а по-справжньому.

Вечір третього дня після інциденту.

Режим безпеки на «Лісовій варті» було посилено до абсолютного максимуму. Подвоєні патрулі, перехресне використання тепловізорів, у небі безперервно висіли дрони з нічною оптикою. Генерал Ковальчук скасував усі свої зустрічі в Києві і залишився на базі, перетворивши штабний кабінет на повноцінний оперативний центр.

Я перебувала в медичному корпусі. Разом із ветеринаром Оксаною ми методично перевіряли запаси кровоспинних препаратів у тактичних аптечках.

— Ти з самого початку знала, — раптом, не відриваючись від інвентаризації, сказала Оксана. — Про Рекса. Про те, як накладати бандаж.

— Знала.

— Ти ж могла просто натякнути мені. По-секрету.

— Секретів не існує, Оксано. Існує лише інформація, розголошення якої іноді вбиває.

Раптом яскраве люмінесцентне світло в приміщенні коротко блимнуло і повністю згасло.

Абсолютна темрява.

За вікном завили аварійні сирени, але якось мляво, переривчасто, наче чиясь невидима рука душила електронну систему оповіщення за горло.

Рація, закріплена на моїй розгрузці, зашипіла білим шумом, крізь який пробився панічний голос:

— «База», я «Третій»! У нас повний нуль по електриці! Резервні дизель-генератори не запускаються! Електроніка лежить! Нас глушать потужним РЕБом!

Радіоелектронна боротьба. Хтось розгорнув потужну систему придушення сигналів прямо під нашим бетонним парканом. Зв’язок вмирав. Камери відеоспостереження осліпли. Екрани тепловізорів показували лише густий сірий «сніг».

— Почалося, — я блискавично вихопила з кобури нагородний пістолет, який мені зранку повернув Ковальчук. — Оксано, закрийся тут на два оберти і не виходь, що б не почула.

Я вилетіла на вулицю.

У блідому світлі місяця територія бази виглядала зловісно. Бійці хаотично бігали між корпусами, не розуміючи, де знаходиться ворог і з якого боку чекати першого удару.

І саме в цей момент заговорили собаки.

Це не був звичний тривожний гавкіт. Це було виття. Протяжне, глибоке, тужливе виття, яке пробирало до кісток, схоже на давню пісню вовчої зграї перед великим полюванням. Вони не попереджали про небезпеку. Вони когось вітали.

Я зірвалася з місця і побігла до сектору «Схід», до тієї самої ділянки, де кілька ночей тому спрацьовували датчики руху. Тайфун мчав поруч зі мною, не відстаючи ні на сантиметр.

Біля паркану вже зайняла позиції група спецпризначенців на чолі з Максимом. Вони напружено цілилися у чорну пащу лісу.

— Стій на місці! Хто йде?! Відкриваю вогонь на ураження! — зриваючи голос, кричав Зарівний.

З лісової гущавини, прямо через колючий дріт, який був розрізаний з математичною точністю, повільно вийшла висока чоловіча фігура.

Його руки були підняті вгору, але не в жесті капітуляції. Це був жест спокійного, впевненого привітання.

На невідомому був старий, вицвілий до невпізнання піксель і розгрузка без жодних розпізнавальних знаків чи шевронів. Обличчя було наполовину приховане темною балаклавою, але очі… Ці світлі, майже прозорі, пронизливі очі я впізнала б серед мільйонів інших.

— Відставити вогонь! — мій крик розрізав шум вітру, я стала перед дулами автоматів. — Це свої!

Максим розгублено опустив зброю, дивлячись на мене круглими очима.

— Які свої, капітане?! Це порушник периметра!

Чоловік повільно стягнув балаклаву.

Густа борода, щедро присипана сивиною, і глибокий шрам, що перетинав усю ліву щоку. Він ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка була такою болісно знайомою і водночас такою чужою.

— Привіт, Відьмо, — його голос був хрипким, наче каміння терлося одне об одне. — Довго ж ти від нас ховалася.

— Привіт, Мороку, — я опустила пістолет стволом донизу, але з запобіжника не зняла. — Ти спізнився на вісім довгих років, Сергію.