Офіцери лиш приколювалися з простої прибиральниці, та коли найзліший бойовий пес ліг перед нею на землю, зблід навіть генерал…

Рапорт про ранкову подію в секторі «Альфа» ліг на масивний стіл командира центру, полковника Гайдая, об одинадцятій тридцять. Він двічі перечитав доповідну записку чергового офіцера, важко зітхнув, потер перенісся і різко натиснув кнопку внутрішнього зв’язку:

— Зарівного до мене. Негайно.

Кабінет начальника бази знаходився на другому поверсі головного адміністративного корпусу. З його широкого вікна відкривався ідеальний вид на мокрий плац та смугу перешкод, де зараз під крижаним дощем ганяли курсантів. Коли Максим Зарівний переступив поріг, Гайдай навіть не обернувся. Він продовжував стояти спиною до дверей, заклавши руки за спину.

— А тепер поясни мені, старший лейтенанте, — голос полковника лунав тихо, але в цій тиші крилася справжня буря. — Якого біса цивільна жінка, яку ми найняли шкребти підлогу три дні тому, опиняється в закритому вольєрі з псом, на клітці якого висить червона бирка агресії?

Максим виструнчився, наче проковтнув металевий прут, але погляду не відвів.

— Пане полковнику, я не контролював цей момент. Це була дурна ініціатива сержанта Назара. Невдалий жарт над новенькою.

— Жартувати будете на стендапах у відпустці! — Гайдай різко розвернувся, його сірі очі свердлили підлеглого наскрізь. — У мене тут елітний бойовий підрозділ, а не дитячий садок. Ти хоч на секунду уявляєш, що б почалося, якби Шквал її розірвав? Прокуратура, кримінальна справа, скандал у пресі — нас би зрівняли із землею! І це все напередодні візиту вищого командування та іноземних інструкторів!

— Винуватий. Проведу жорстку виховну бесіду.

— Бесіду він проведе… — полковник підійшов до столу, взяв тонку картонну папку і гидливо кинув її перед Максимом. — Читай. Олена Степова. Статус — ВПО. До повномасштабного вторгнення жила в Сєвєродонецьку. Далі — суцільний пробіл. Ні рідні, ні дітей. Служба безпеки пробивала по базах — чиста, як сльоза. Звичайна жінка, яка втратила дім і шукає, за що купити хліб.

— З нею щось кардинально не так, пане полковнику, — ризикнув заперечити Зарівний.

— Собаки?

— Саме так. Вони її слухають. Усі до єдиного. Навіть контужений Шквал, навіть Тайфун, який власних тіней боїться. Це виходить за межі норми. У неї немає страху. Зовсім.

Гайдай хмикнув, сідаючи в крісло.

— А тобі не спадало на думку, Зарівний, що в людини просто життя було таке, після якого собаки вже не лякають? Може, вона під обстрілами місяцями сиділа. Коротше так. У неї випробувальний термін. Якщо щось порушить — виставимо за ворота. Якщо працює тихо — не смій її чіпати. Мені треба, щоб на базі все блищало до приїзду комісії. Запитання є?

— Ніяк ні.

— Вільний.

Максим вийшов у коридор, відчуваючи, як під кітелем по спині стікає холодна крапля поту. Його інтуїція волала: щось тут не сходиться. Те, як ця жінка тримала спину, як плавно рухалася… Він уже зустрічав такий погляд. У хлопців, які виходили з глухих оточень. У тих, хто бачив речі, про які не прийнято розповідати навіть найближчим.

«Та ні, маячня якась, — спробував заспокоїти себе Максим. — Просто дивна тітка з важкою долею».

Наступний ранок накрив базу густим, вогким туманом, який пробирав до самих кісток. Типова поліська осінь, коли світ втрачає всі кольори, окрім сірого. Я вийшла на зміну о шостій ранку, коли більшість особового складу ще бачила сни або гріла замерзлі руки об паперові стаканчики з розчинною кавою біля КПП.

Я якраз мила бетон у секторі «Браво», коли почула тихе скімлення.

Рекс, трирічний бельгійський вівчар із солідним послужним списком розмінувань, жалібно тулився в кутку. Він підтискав праву передню лапу, а на сірому бетоні повільно розповзалася темна пляма.

Я відставила швабру, мовчки відчинила незамкнені дверцята і присіла біля нього.

— Тихо, хлопчику, тихо. Дай я гляну.

Будь-хто інший ризикував би власним здоров’ям, наближаючись до пораненого бойового пса, який відчуває біль. Але Рекс лише довірливо потягнувся до мене, простягаючи закривавлену лапу, наче дитина, що зчесала коліно.

Рана була рвана і глибока. Очевидно, він напоровся на гострий шматок металевої арматури або іржавої сітки, яку завгосп давно обіцяв замінити. Кров пульсувала. Якщо негайно не зупинити — собака втратить багато крові або підхопить серйозну інфекцію.

Моя рука звично пірнула в глибоку кишеню старого пуховика. Замість паперової серветки чи носовичка, мої пальці витягли запакований індивідуальний перев’язувальний пакет — професійний ізраїльський бандаж. Мої руки працювали на автоматах, без єдиного зайвого чи метушливого руху.

Швидко промити антисептиком. Накласти стерильну подушечку. Створити тиск.

Я робила жорстку тампонаду і фіксувала суглоб технікою «вісімка». Це специфічний метод, якому навчають лише на спеціалізованих курсах тактичної медицини для бойових медиків. Натяг еластичного бинта був ідеальним: рівно настільки сильним, щоб зупинити кровотечу, але не перетиснути артерію і не викликати некроз.

— Де ти цьому навчилася?

Голос пролунав несподівано. Я навіть не здригнулася. Спокійно затягнула останній фіксуючий вузол і плавно підвелася. Біля відчинених дверцят стояла ветеринарка Оксана, тримаючи в руках пластиковий кейс із медикаментами.

— В інтернеті відео бачила, — рівним голосом буркнула я, ховаючи руки в кишені.

Оксана недовірливо підійшла ближче, опускаючись на коліна перед Рексом. Собака лежав розслаблено, навіть не спробувавши загарчати на лікаря, хоча зазвичай ненавидів будь-які медичні маніпуляції.

— Це не «інтернет», Олено. Це бездоганна компресійна пов’язка. І цей вузол… так фіксують турнікети і бандажі тільки військові спецура. Де ти служила?

— Ніде я не служила, — я підхопила своє пластикове відро. — У нас у приватному секторі собаки часто лапи різали об скло. Доводилося якось викручуватися, щоб не стекли кров’ю.

— У приватному секторі бабусі не носять у кишенях ізраїльські бандажі за сорок баксів, — Оксана красномовно кивнула на упаковку, край якої стирчав з мого пуховика.

— Волонтери разом із гуманітаркою видали.

Я вийшла з вольєра швидше, ніж вона встигла поставити ще одне незручне запитання. Лікарка довго дивилася мені вслід, переводячи погляд на ідеально забинтовану лапу Рекса. У її голові складався пазл, деталі якого вперто не хотіли підходити одна до одної.

Після обіду розпочалися тактичні відпрацювання. Тренувальний комплекс «Лабіринт» являв собою похмуру бетонну двоповерхівку з фанерними перегородками, яка імітувала щільну міську забудову для відпрацювання штурмів.

Капітан Вікторія Димова стояла на безпечній відстані з планшетом — їй потрібно було зафіксувати хронометраж для звітності перед Києвом. За стандартом: штурмова група заходить, собака виявляє умовного противника і проводить затримання.

Сержант Назар ішов у авангарді зі своїм чорним вівчаром на прізвисько Фантом.

— Фантом, шукай! — скомандував він, знімаючи пса з повідка.

Собака рвонув у темний, сирий коридор. Назар рухався слідом, тримаючи тренувальний автомат напоготові. Я в цей час, зігнувшись у три погибелі, монотонно збирала відстріляні гільзи біля входу в комплекс — хтось же мусив підтримувати територію в чистоті.

Усе пішло шкереберть на другому поверсі.

За планом тренування мала спрацювати учбова світлошумова граната. Але чи то партія виявилася бракованою, чи інструктор-технік переборщив із зарядом… Вибух був катастрофічно потужним.

БАХ!..