Офіцери лиш приколювалися з простої прибиральниці, та коли найзліший бойовий пес ліг перед нею на землю, зблід навіть генерал…

Поява мертвого лейтенанта, якого Шевчук особисто списав у втрати вісім років тому, стала останньою, фатальною краплею. Нерви зрадника не витримали.

Усе відбулося за частку секунди. Віктор блискавично вихопив пістолет і, зробивши ривок, схопив полковника Гайдая за шию, жорстко прикриваючись ним як живим щитом.

— Усі назад! — заверещав він не своїм голосом. — Зброю на підлогу, інакше я зроблю у вашому полковнику зайву дірку!

Максим завмер, не маючи безпечного сектора для пострілу. Я підняла свій пістолет, але ризик влучити в Гайдая був критично високим.

— Мені потрібна заправлена машина біля входу! — кричав Шевчук, повільно задкуючи до вікна. — І зелений коридор до кордону! Негайно!

Він був досвідченим оперативником. Він знав, як правильно тримати заручника, щоб мінімізувати зону ураження для снайпера чи оперативника. Він повністю контролював людей зі зброєю.

Але він фатально забув про собаку.

Тайфун не розумів людських слів про «зелений коридор» чи «машину». Але він чітко бачив пряму збройну загрозу. Він безпомилково зчитував страх, агресію і відчай. І головне — він бачив, як чужинець застосовує силу до «своїх».

Для бельгійського малінуа, прямого нащадка легендарного бойового Балу, це рівняння мало лише один правильний розв’язок.

Я не вигукувала жодної команди. У цьому не було потреби. Я просто ледь помітно розслабила плечі і зробила мікроскопічний кивок головою.

Тайфун стартував з місця абсолютно безшумно. Жива чорна торпеда подолала чотири метри, що розділяли їх, швидше, ніж Шевчук встиг кліпнути оком або перевести погляд.

Кінетичний удар був страшним за своєю силою. Тайфун врізався в зрадника, цілячись не в ногу чи передпліччя, як вчать звичайних поліцейських собак. Він вдарив усією масою прямо в плече, яке тримало зброю.

Глухий стукіт падіння змішався з випадковим пострілом, який безпечно пішов у бетонну стелю. Шевчук закричав від болю, випускаючи пістолет з онімілих пальців і важко валячись на підлогу. Полковник Гайдай миттєво відкотився вбік.

Тайфун притис ворога до землі своїм тілом, надійно фіксуючи його і не даючи зробити жодного зайвого руху.

— Фу! Тайфун, місце! — Максим підскочив, професійно перехоплюючи пса, який ідеально виконав завдання на знешкодження.

Я повільно підійшла до Шевчука, який стогнав на підлозі, тримаючись за забите плече.

— Вважай, що це тобі привіт від мого Балу, — тихо промовила я.

Сергій підійшов до столу і поклав перед генералом свій планшет.

— Тут абсолютно все, пане генерале. Його офшорні рахунки, зашифроване листування, імена інших «кротів» у структурі. Він діяв не один. Але саме він був координатором їхньої мережі в нашому секторі.

Ковальчук подивився на зрадника з такою безмежною огидою, з якою зазвичай дивляться на розчавленого, отруйного павука.

— Зарівний, викликайте військову службу правопорядку та контррозвідку, — кинув генерал. — І фельдшера. Нехай вколють йому знеболювальне, щоб гарантовано дожив до трибуналу. Стаття 111, державна зрада в умовах воєнного стану. Це довічне ув’язнення без права на амністію.

Три тижні по тому…

Ранковий, сизий туман над лісовим полігоном повільно розсіювався, відкриваючи вид на оновлену, складну смугу перешкод. На мокрому плацу рівними шеренгами вишикувалися курсанти — свіжий набір майбутніх кінологів для підрозділів спецпризначення.

Тепер їхні тренування виглядали зовсім інакше.

— Назавжди запам’ятайте одну істину! — голос старшого лейтенанта Максима Зарівного лунко відбивався від сосен. — Собака — це не ваш інструмент чи спорядження. Це ваш єдиний і найвірніший напарник. Ваша зброя. Ваша власна душа, винесена назовні. Якщо ви хоч раз зрадите його довіру — ви назавжди зрадите самих себе!

Максим кардинально змінився. Зникла дешева, показна пихатість, натомість з’явилася справжня офіцерська глибина і гідність. А біля його лівої ноги незмінно, мов статуя, сидів молодий, потужний «німець» — Фантом, який повністю пройшов реабілітацію після тієї контузії в «Лабіринті».

Я стояла трохи осторонь, біля ряду чистих вольєрів. На мені сиділа ідеально випрасувана нова форма з шевроном старшого інструктора і моїм справжнім позивним «Відьма». Тайфун безтурботно бігав неподалік, граючись із гумовим м’ячем. Він нарешті заслужив своє законне право на просте собаче щастя, якого його позбавили люди.

Поруч зі мною, спершись на металеву огорожу, стояв Сергій. «Морок» офіційно отримав посаду головного консультанта кінологічного центру з тактики. Його юридичний статус у документах залишався «складним», але для державної системи він більше не значився у списках мертвих.

— Хороша зміна у вас росте, — він кивнув на зосереджених курсантів.

— Їм буде вкрай важко, Сергію, — зітхнула я, кутаючись у фліску від ранкової прохолоди. — Війна ще дуже далека від завершення.

— Знаю. Але тепер у цих хлопців і дівчат є реальний шанс не повторити наших кривавих помилок.

До нас неквапливо підійшов генерал Ковальчук. Він був одягнений у звичайний цивільний одяг, приїхав без пафосного кортежу, просто щоб перевірити, як ідуть справи на базі.

— Олено, Сергію. — Він міцно, по-батьківськи потиснув нам руки. — Дякую вам. За все, що ви зробили.

— Це просто наша робота, пане генерале, — я звично знизала плечима.

— Шевчук почав давати розгорнуті свідчення, — стишеним голосом повідомив Ковальчук. — Завдяки вашим даним ми накрили цілу агентурну мережу. Затримання пройшли в Харкові, Одесі, Дніпрі… Ви не просто врятували честь мундира. Ви зберегли сотні, якщо не тисячі життів наших хлопців, які ці щури планували «злити» ворогу під час підготовки до нового контрнаступу.

Я рефлекторно доторкнулася до свого правого плеча, де під щільною тканиною кітеля назавжди завмерли мої чорні зірки.

— Вважайте, що ми просто закрили свій старий борг.

Генерал попрощався і пішов до машини, а ми залишилися стояти біля вольєрів. Двоє тих, хто вижив всупереч усьому. Двоє з семи зірок нашої групи.

Раптом Тайфун різко зупинився, випустив з пащі свій улюблений м’яч і стрімко підбіг до паркану. Він високо підняв масивну морду і завив. Але в цьому звуці не було ні краплі тривоги чи туги. Це був спів повноти життя і спокою.

І вже за секунду йому дружно відповів потужний хор із пів сотні собачих голосів. Вони співали разом із ним.

Сергій тепло посміхнувся, дивлячись на ліс.

— Чуєш, Олено? Вони все знають.

— Що саме вони знають?

— Що ми нарешті вдома.

Я присіла і поклала долоню на міцну холку Тайфуна. Відчула під пальцями густу, теплу шерсть і рівне, впевнене биття відданого серця.

Важкі тіні минулого остаточно розсіялися над житомирськими лісами. Сьома зірка повернулася на своє місце на небосхилі. А ми… ми просто планували продовжувати робити свою справу. Тримати стрій. Навчати молодь. Берегти своїх. І завжди пам’ятати, що навіть у найтемніші, найстрашніші часи відданість наших чотирилапих напарників залишається тим єдиним чистим світлом, яке не дає нам остаточно збожеволіти в цьому жорстокому світі людських війн.