Бандити заблокували вагон, щоб пограбувати дівчину на милицях! Вони й гадки не мали, що поруч сидить спецпризначенець із бойовим псом…

Щелепа Іллі перетворилася на граніт. Це не був випадковий напад чи пограбування. Це був хірургічно точний удар. І він відбувався поза зоною досяжності будь-яких поліцейських радарів.

— Сиди тихо. Не грай у героя, — Ілля підбадьорливо стиснув плече Миколи і безшумною тінню ковзнув у темний тамбур, що з’єднував їхній вагон із сусіднім.

Він обережно зазирнув крізь подряпане скло у сусідній вагон. Ось і вони. Вадим Красовський уже зняв своє дороге пальто, під яким виявилася зручна чорна тактична сорочка. Він стояв у дальньому кінці, контролюючи заблоковані двері.

Але саме другий чоловік — той самий здоровань Богдан на прізвисько «Скеля» — змусив Іллю завмерти. Богдан не просто залякував людей. Він методично йшов проходом і уважно дивився на їхні ноги.

Виключно на ноги.

У пам’яті спецпризначенця миттєво, мов спалах, виринув образ Кіри. Важкі, зроблені на замовлення карбонові фіксатори. Масивні титанові шарніри. Вона згадувала, що їде прямо від свого лікаря-ортопеда з елітної клініки на Печерську, де їй “калібрували” обладнання.

Усі пазли склалися з жахливою, кришталевою ясністю. Кіра не була мішенню через те, ким вона була. Вона була мішенню через те, що несла на собі. Вона була «сліпим мулом». Корумпований лікар використав медичне обладнання дівчини з інвалідністю, щоб вивезти зі столиці щось надзвичайно цінне. І Вадим із Богданом прийшли це забрати, чудово розуміючи, що така ціль буде абсолютно беззахисною.

Богдан грубо відштовхнув якогось переляканого студента і важким кроком попрямував до заднього тамбура — прямо до вагона Кіри.

В Іллі не було часу на підготовку складної пастки. Він відступив у найглибшу тінь тісного тамбура, повністю зливаючись із темрявою. Його дихання сповільнилося до ледь помітного ритму. Важкі металеві двері зі скрипом відчинилися. Богдан ступив у напівтемряву, його очі ще не встигли адаптуватися після освітленого вагона.

Він так і не помітив привида в кутку.

Ілля вдарив із нищівною, холодною точністю. Він не використовував пістолет — постріл у лункому, вузькому просторі оглушив би їх обох і попередив би Вадима. Натомість ветеран зробив різкий випад. Його праве коліно злетіло вгору, завдавши паралізуючого, точкового удару прямо в нервовий вузол на стегні найманця. Нога здорованя миттєво підкосилася.

Одночасно з цим Ілля вбив своє ліве передпліччя прямо в грудну клітку Богдана, жорстко впечатавши масивного бойовика в сталеву стіну тамбура. Богдан видав здавлений хрип, з його легень вибило все повітря. Найманець спробував відмахнутися важким кулаком, але Ілля ухилився на частку міліметра, перехопив руку ворога і блискавично викрутив її в жорсткий тактичний залом, знерухомивши супротивника.

Богдан важко осів на одне коліно, його обличчя почервоніло від нестачі кисню та больового шоку.

— Що заховано в металі? — прошепотів Ілля прямо у вухо здорованю. Його голос прозвучав як крижане шипіння. — Що ваш лікар-зрадник засунув у фіксатори дівчини? Говори, або я зламаю тобі руку в трьох місцях!

Богдан важко хапав ротом повітря, його очі налилися кров’ю, але він прохрипів:

— Ти… вже труп. Там прототип… Програмне забезпечення для новітніх систем РЕБ “Авангарду”… У титановому шарнірі.

Ілля трохи сильніше натиснув на викручений суглоб, вирвавши у найманця приглушений стогін.

— На кого працює Красовський?

Але перш ніж Богдан встиг відповісти, з протилежного кінця тамбура пролунало різке, гучне металеве клацання. Ілля миттєво впізнав цей звук. Хтось дослав патрон у патронник пістолета.

Вадим Красовський стояв по той бік скла, цілячись прямо крізь прозору перегородку дверей в Іллю.

Спецпризначенець не вагався ані мілісекунди. Він різко штовхнув масивне тіло Богдана вперед, прямо на зачинені двері, саме в ту мить, коли Вадим натиснув на гачок.

Постріл у замкненому просторі пролунав оглушливо. Куля вщент розбила скло і з глухим ударом вп’ялася в прихований кевларовий бронежилет під курткою Богдана. Здоровань зойкнув від удару і важким мішком звалився на підлогу.

Ілля вже був у русі. Він пірнув назад, у відносне укриття вагона Кіри, чудово розуміючи, що етап розвідки завершився. Справжній бій тільки починався.

У хвостовій частині вагона Кіра переживала справжній напад заціпеніння. Оглушливий звук пострілу, що долинав із тамбура, миттєво перетворив тиху паніку пасажирів на неконтрольований хаос. Люди падали на брудну підлогу, намагалися заповзти під сидіння, закривали голови руками, молячись про порятунок.

Кіра не могла заповзти під сидіння. Вона взагалі не могла рухатися самостійно. Її ноги, закуті в масивні карбонові фіксатори, були заблоковані у вузькому просторі, а гострі спазми в попереку, викликані різким гальмуванням, зробили будь-який рух нестерпним. Вона була абсолютною заручницею власного тіла, прикутою до крісла в самому епіцентрі небезпеки.

Але вона не була самотньою. Гром був горою м’язів та відточених інстинктів. Звук пострілу перемкнув у його мозку тумблер — тепер він був у режимі активного бою. Малінуа не здригнувся, не заскавучав від страху. Натомість він твердо поставив свої масивні передні лапи поверх кросівок Кіри, утворюючи з власного тіла живий, теплий щит. Глибоке, вібруюче гарчання заповнило простір навколо них, і дівчина відчувала цю низьку частоту власними ребрами.

— Ти мій хороший… — ледь чутно прошепотіла Кіра, зануривши пальці в густу шерсть на його загривку. — Будь ласка, не йди. Тільки не залишай мене одну.

Крізь задимлений, заповнений пилом прохід вагона виринула постать. Це був не Ілля. Це був третій чоловік.