Бандити заблокували вагон, щоб пограбувати дівчину на милицях! Вони й гадки не мали, що поруч сидить спецпризначенець із бойовим псом…
Ілля спохмурнів. Його очі швидко, методично промацували простір попереду. Рефлекси, відточені роками виживання в найнебезпечніших точках, миттєво перевели його мозок у режим підвищеної бойової готовності.
Гром не роздавав прихильність просто так. Такі собаки, як він, були здатні вловлювати найменші хімічні зміни в людському тілі на молекулярному рівні. Вони відчували запах адреналіну, страху та, що найважливіше, — прихованих зловмисних намірів. Так, пес зрозумів, що Кіра була фізично вразливою. Але головним було інше: Гром зайняв глуху оборону відносно проходу.
Він захищав її від чогось. Або від когось конкретного.
Холодні сірі очі Іллі методично, ряд за рядом, ковзнули по пасажирах попереду.
Дванадцятий ряд. Літнє подружжя. Обидва мирно дрімають під стукіт коліс.
Тринадцятий ряд. Студент у масивних навушниках, який агресивно щось друкує на ноутбуці.
Чотирнадцятий ряд. Жінка, яка відчайдушно намагається заспокоїти вередливе немовля мультиками на планшеті.
П’ятнадцятий ряд. Чоловік в ідеально скроєному, дорогому кашеміровому пальті кольору антрациту.
Погляд ветерана намертво зафіксувався на чоловікові в пальті.
Його звали Вадим Красовський, хоча Ілля цього ще не знав. Ззовні Вадим виглядав як еталонний представник столичного бомонду: стильна зачіска, дорогий годинник, шкіряна тека на колінах. Для будь-якого іншого пасажира він був би просто успішним топменеджером чи корпоративним юристом, що їде у відрядження.
Але Ілля не був звичайним пасажиром. Він миттєво зчитав цілий набір аномалій.
Вадим сидів біля проходу, проте його тіло було відхилене назад під абсолютно неприродним кутом. Він тримав розгорнутий глянцевий журнал, але за останні п’ятнадцять хвилин не перегорнув жодної сторінки. І найголовніше — він не зводив очей з віддзеркалення у темному вікні потяга. Він не милувався вечірніми пейзажами. Він спостерігав за віддзеркаленням салону вагона. Якщо бути точним — за останнім рядом.
Він невідривно стежив за Кірою.
Ілля бачив, як м’язи на щелепі незнайомця ледь помітно сіпнулися. Вадим плавно сунув ліву руку у внутрішню кишеню свого стильного пальта, затримав її там на кілька секунд, а потім витягнув порожньою. Це не був пошук телефона. Це була класична, автоматична перевірка прихованої зброї.
Раптом Гром видав звук, від якого мороз міг би піти по шкірі. Це не був гавкіт. Це був низький, утробний, дозвуковий гуркіт, що вібрував навіть крізь металеві перекриття підлоги. Ілля знав цей звук досконало. Саме так малінуа гарчав за мить до того, як їхня група вибивала двері в приміщення з озброєними до зубів терористами.
— Що… що з ним? — прошепотіла Кіра. Вона злякано відсмикнула руку, відчувши, як під густою шерстю м’язи собаки перетворилися на натягнуті сталеві троси.
— Нічого, — відрізав Ілля. Його голос впав на октаву нижче, ставши небезпечно, неприродно спокійним. — Він просто робить свою роботу. Тримайте руки на колінах. І не робіть жодних різких рухів.
Атмосфера в задній частині вагона миттєво змінилася. Буденна втома пасажирів кудись випарувалася, поступившись місцем важкій, наелектризованій напрузі, що мала виразний присмак металу на язиці. Ілля сидів нерухомо, його руки вільно лежали на стегнах. Він виглядав розслабленим, але це була ілюзія. Він був готовий вибухнути нищівною силою за частку секунди.
Кіру почало трясти. Вона не розуміла, що відбувається, але паніка вже стискала її горло. Чоловік зі шрамом не погрожував їй. Навпаки, він єдиний у цьому натовпі виявив до неї краплю людяності. Собака, попри свій лютий вигляд, зараз служив їй живим, теплим щитом. Але повітря у вагоні раптом стало задушливим.
— Як вас звати? — тихо запитав Ілля, не повертаючи голови. Його очі залишалися прикутими до потилиці чоловіка в кашемірі через три ряди.
— Кіра, — затинаючись, відповіла дівчина. — Кіра Ковальчук.
— Слухай мене уважно, Кіро, — рівно промовив він, переходячи на більш жорсткий, командирський тон. — Я не хочу, щоб ти панікувала, але дай мені чітку відповідь. Ти помітила, щоб сьогодні хтось ішов за тобою? На вокзалі? В клініці? По дорозі на перон?
Серце дівчини шалено забилося об ребра, віддаючись пульсацією у скронях. Вона гарячково згадувала свій шлях крізь вокзал. Їй було настільки боляче йти, що вся її увага фокусувалася виключно на тому, як правильно переставити милиці і не впасти на брудний бетон. Вона взагалі не дивилася на обличчя людей.
— Ні… — прошепотіла вона, зриваючись на паніку. — Ні! Я просто… я щойно вийшла від свого ортопеда на Печерську. Я просто хочу доїхати додому у Львів. Що відбувається?!
— Не підіймай очей, — м’яко, але абсолютно безапеляційно наказав Ілля. — Дивися тільки на собаку. Дихай рівно.
Кіра послухалася. Її тремтячі пальці знову занурилися в шерсть Грома. Низьке, вібруюче гарчання пса не припинялося. Це було стійке, невідворотне попередження, спрямоване прямо в прохід вагона.
Вадим Красовський підвівся. Він елегантно обсмикнув своє пальто, взяв шкіряну теку і вийшов у прохід. Але він не пішов уперед, до вагона-ресторану чи туалетів. Він повільно, розміреним кроком попрямував у самий кінець вагона. Прямо до їхнього ряду.
Ілля фіксував кожен мікрорух незнайомця. Хода Вадима була трохи занадто контрольованою. Він відчайдушно намагався виглядати невимушено, але його плечі були дерев’яними від напруги. Права рука стискала ручку теки так міцно, що суглоби побіліли, а ліва небезпечно розгойдувалася в міліметрах від внутрішньої кишені.
Красовський зупинився в проході прямо біля них. Він опустив свій погляд на Кіру.
Дівчина відчула, як на неї впала холодна тінь, і не змогла стриматися — підняла очі. У Вадима було симетричне, доглянуте обличчя, але його очі виявилися абсолютно мертвими. В них не було ані краплі емпатії чи звичайного людського тепла. Вони нагадували скляні об’єктиви камер, які просто фіксують ціль.
— Важко з цими залізяками, еге ж? — промовив Вадим. Його голос звучав м’яко, ввічливо, але був наскрізь просякнутий штучністю. Це був холодний, розрахований спосіб скоротити дистанцію.
