Бандити заблокували вагон, щоб пограбувати дівчину на милицях! Вони й гадки не мали, що поруч сидить спецпризначенець із бойовим псом…
Холодний, липкий піт стікав по блідій шиї Кіри, коли масивний потяг різко смикнувся і рушив уперед. Її ноги, намертво затиснуті в жорсткі, виготовлені на замовлення карбонові фіксатори, миттєво відгукнулися пронизливим, пекучим болем. Дівчина щойно, буквально в останню секунду, ледве встигла опуститися на єдине вільне місце у переповненому вагоні вечірнього експреса.
Поруч із нею сидів чоловік із суворим, наче витесаним із граніту обличчям, що його перетинав блідий шрам. А біля його важких тактичних черевиків лежав величезний пес — бельгійська вівчарка малінуа. Зазвичай вуличні чи навіть службові собаки або ігнорували Кіру, або лякливо сахалися від неприродного, різкого металевого брязкоту її титанових милиць.
Але не цей пес. Тварина миттєво підняла голову. Її бурштинові, неймовірно розумні очі вп’ялися в дівчину з пронизливою увагою. Поза малінуа стала жорсткою, м’язи напружилися під темною шерстю. Він не збирався нападати на Кіру — це читалося в його погляді. Натомість він виглядав так, ніби готувався розірвати на шматки будь-кого, хто наважиться підійти до цієї дівчини на відстань удару.
Центральний залізничний вокзал Києва у вечір п’ятниці — це вороже, хаотичне середовище навіть для абсолютно здорової людини. Але для двадцятип’ятирічної Кіри Ковальчук це було справжнісіньке, виснажливе пекло. Вона працювала графічним дизайнером, жила у Львові й народилася з важкою патологією спинного мозку. Після десятків складних операцій та місяців реабілітації вона могла триматися на ногах виключно завдяки масивним карбоново-титановим ортезам та легким міцним милицям.
Кожен її крок завжди перетворювався на виснажливі, жорстокі переговори з гравітацією. І сьогодні гравітація безжально перемагала. Повітря на столичному вокзалі здавалося густим, воно пахло паленою кавою з дешевих автоматів, свіжою здобою, металевим пилом колій і тривожним потом тисяч пасажирів, які відчайдушно намагалися вирватися з мегаполіса на вихідні.
Кіра поверталася з планового огляду в елітній клініці «Орто-Преміум Київ» на Печерську. Її лікар цілу годину щось чаклував над її фіксаторами в лабораторії, калібруючи шарніри, і тепер дівчина відчувала себе абсолютно розбитою. М’язи горіли від молочної кислоти, поперек нив так, що хотілося кричати. Коли з динаміків пролунало оголошення про посадку на швидкісний «Інтерсіті» до Львова, натовп на пероні ринув уперед, немов бурхлива приливна хвиля.
Кіру миттєво відтіснили вбік. Люди навколо не були злими чи жорстокими, вони просто її не помічали у своїй метушні. У багатомільйонному місті дівчина, що важко кульгає, сприймалася натовпом просто як прикра перешкода на шляху до теплого вагона.
Якийсь ділок у дорогому кашеміровому пальті грубо зачепив її плечем, змусивши різко похитнутися. Кіра дивом втрималася на лівій милиці, судомно хапаючи ротом холодне повітря від гострого спазму, що блискавкою прошив хребет.
Коли вона нарешті подолала вузьку щілину між бетонною платформою та підніжкою вагона, всередині вже було ніде яблуку впасти. Пасажири завбачливо поклали свої брендові рюкзаки, портфелі та куртки на сусідні крісла. Всі напружено втупилися в екрани своїх смартфонів, старанно уникаючи зорового контакту з тими, хто міг би попросити звільнити місце.
Кіра важко, міліметр за міліметром, тягнула своє тіло вузьким проходом. Ритмічне, металеве клацання її милиць викликало лише роздратовані зітхання. Її пальці нестерпно тремтіли, суглоби побіліли від напруги. Вона чудово знала свій ліміт: якщо не сяде протягом наступних тридцяти секунд, її ноги просто відмовлять, і вона безсило впаде прямо на брудний килимок у проході.
У самому кінці вагона, наче міраж у пустелі, майнув промінь надії — вільне місце біля вікна. Але, підійшовши ближче, Кіра миттєво зрозуміла, чому воно пустувало.
Місце біля проходу займав чоловік, від якого віяло холодною, небезпечною аурою. Він був одягнений у вицвілу оливкову тактичну куртку, темні штани карго, а на голову була низько насунута чорна бейсболка. Рваний, блідо-рожевий шрам тягнувся від лівої скроні вниз, ховаючись під коміром. Він сидів абсолютно нерухомо, із заплющеними очима, але його поза не мала нічого спільного з розслабленістю. Чоловік нагадував стиснуту сталеву пружину, готову вистрілити будь-якої миті.
Проте не сам чоловік змушував пасажирів оминати цей ряд. На підлозі, згорнувшись у тугий клубок, лежав пес. Це був не милий хаскі і не кумедний коргі. Це була величезна, мускулиста бельгійська вівчарка із чорною маскою на морді. На тварині була надіта міцна тактична шлея з посиленими кріпленнями та яскравим шевроном: «СЛУЖБОВИЙ ПЕС. НЕ ТОРКАТИСЯ». Тварина нагадувала радше хижака, якого щойно перекинули з передової, ніж домашнього улюбленця.
Кіра завагалася, прикусивши губу. Потяг видав глухий гудок — сигнал про негайне відправлення. Гострий тремор пробіг її хворою правою ногою. Вибору не залишалося.
— Вибачте… — її голос зрадливо здригнувся, прозвучавши жалюгідно тонко.
Чоловік не здригнувся, але його очі миттєво розплющилися. Вони були пронизливого, холодного сталево-сірого кольору. Він глянув на неї, його погляд за частку секунди просканував бліде, вкрите крапельками поту обличчя Кіри, її збілілі кісточки пальців на руків’ях милиць і важкі титанові конструкції, що сковували ноги.
Він не запропонував ввічливої усмішки чи фальшивого співчуття.
— Там вільно? — запитала Кіра, ледве переборюючи страх.
На секунду чоловік замовк. Він просто вивчав її спокійним, аналітичним поглядом. Потім ледь помітно кивнув. Не сказавши жодного слова, він опустив руку і подав короткий, ледь помітний сигнал пальцями своєму псові.
Малінуа ворухнувся з лякаючою, безшумною грацією. Не видавши ані звуку, пес посунувся назад, щільно притиснувши своє жилаве тіло до гомілок господаря, звільняючи простір для ніг Кіри.
— Дякую, — видихнула дівчина, практично падаючи на м’яке сидіння біля вікна. Вона притулила милиці до пластикової панелі та знесилено заплющила очі. Полегшення від того, що вона нарешті зняла вагу зі своїх змучених ніг, було п’янким, немов ковток чистого кисню.
