Собаку замкнули в клітці посеред гір, щоб він забрав секрет у могилу. Але на його шляху опинився колишній військовий…
Коли Богдан Ілліч прощався, Бархан провів його до самих дверей і сів на порозі, не зводячи з поліцейського розумних очей. Дільничний поважно кивнув собаці, ніби старому знайомому, і пробурмотів: “Схоже, цей пес уже зробив свій вибір”.
Стукіт у двері пролунав наступного дня, якраз після полудня. Це був твердий, ритмічний стукіт, який зовсім не скидався на те, як зазвичай заходять сусіди. Бархан зафіксував його на частку секунди раніше за Остапа. Собака миттєво підвівся, вуха стали сторчма, а в грудях заклокотав низький рик.
Остап відчинив двері і побачив на ґанку трьох чоловіків. Вони були одягнені в добротні, але затерті робочі куртки, армійські штани зі слідами мазуту та важкі черевики. З першого погляду — звичайна бригада лісорубів, яких повно в Карпатах. Проте їхні обличчя і манера триматися видавали зовсім інше.
Найвищий із них, із акуратно підстриженою бородою і бігаючими очима, стояв попереду. Другий, кремезний і з червоним від холоду обличчям, нервово вибивав пальцями дріб по стегну. Третій, найнижчий, ховався за їхніми спинами, насунувши каптур на самі очі, але його погляд був порожнім і холодним — поглядом людини, від якої можна чекати удару в спину.
— Доброго дня, хазяїне. Ми тут свого пса шукаємо, — почав високий, розтягуючи губи в удавано дружній посмішці. — Відгукується на Графа. Кажуть, ви його в лісі підібрали.
Він простягнув екран смартфона, на якому виднілося розмите фото якоїсь німецької вівчарки. Перш ніж Остап встиг щось відповісти, Бархан вийшов уперед і став рівно між своїм новим господарем і непроханими гостями. Собака не вишкіряв зуби, але його постава була настільки загрозливою, що коротун мимоволі зробив крок назад. Шерсть на спині Бархана стояла дибом. Це був не просто захист — це було впізнавання своїх мучителів.
— Собака проходить лікування, — спокійно, крижаним тоном відрізав Остап. — Якщо вважаєте, що він ваш, звертайтеся до поліції. Покажете чіп, ветеринарний паспорт, документи з розплідника.
Червонолиций зневажливо пирхнув і сплюнув у сніг. Високий дістав із внутрішньої кишені якийсь зібганий папірець.
— Ось копія купчої. Цього достатньо. Не ускладнюй ситуацію, командире.
Остап навіть не глянув на папір. Його очі фіксували кожен рух трійці. Він помітив, як коротун оцінююче дивиться на травмовану лапу Бархана. Пес відповів на цей погляд глухим, нищівним гарчанням.
— Я передам цей папірець дільничному на експертизу, — так само рівно сказав Остап, не зрушивши з місця ні на міліметр. — А доти пес лишається тут.
— Ти ж у курсі, що утримуєш чуже майно? — злостиво процідив червонолиций.
— А ти в курсі, що стоїш на моїй приватній землі? — відпарирував Остап, злегка подавшись уперед.
Повітря між ними напружилося настільки, що, здавалося, ось-ось заіскрить. Зрештою, високий підняв руки у жесті примирення і криво посміхнувся.
— Ми ще повернемося. Коли ти матимеш час подумати.
Вони сіли у свій чорний тонований позашляховик і з пробуксовкою рвонули з двору, розкидаючи брудний сніг. Бархан стояв нерухомо, поки звук двигуна не розчинився в морозному повітрі. Остап присів біля нього і поклав руку на груди пса. Серце тварини калатало, як скажене — не від страху, а від пекучої ненависті до тих, хто зламав йому життя.
Ближче до вечора, обходячи периметр двору, Остап помітив дещо дивне на межі лісу. Він підійшов ближче. На гілці молодої сосни тіпалася на вітрі червона маркувальна стрічка. Це була не погроза, а мітка. Хтось підібрався дуже близько, щоб позначити його територію.
Остап зірвав стрічку і заховав до кишені. Бархан стояв поруч і спокійно дивився в гущавину лісу. І саме тієї миті колишній військовий зрозумів, у чому головна помилка “чорних лісорубів”. Вони шукали пса, щоб повернути своє майно. Але вони не усвідомлювали, що Бархан — це не просто собака. Він — живий, беззаперечний свідок їхніх злочинів, і його пам’ять зберігає всі маршрути, запахи та місця злочинів, які злочинці вважали надійно похованими під снігом.
