Пес застрибнув у труну до поліцейського і не підпускав людей! Причина змусить вас плакати…

Але Рекса вже й слід прохолов.

Кілька оперативників кинулися за ним услід, мчать коридорами ритуального комплексу. Рекс промчав алеєю, різко повернув і побіг прямісінько за територію кладовища. Опинившись на вулиці, він не зупинився ні на секунду. Собака опустив ніс до землі й побіг уздовж дороги.

— Він іде по чиємусь сліду! — захекано крикнула Олена. — Це якось пов’язано з Мішею!

Воронов різко скомандував:

— По машинах! За ним! Тільки не загубіть його!

Почалася гонитва. Вони їхали за собакою через двори, вузькі вулички та промислові зони. Рухи Рекса були чіткими та впевненими. Він не біг наосліп — він точно знав, куди прямує.

Майже через двадцять хвилин такого переслідування Рекс привів їх до старого складського району неподалік від залізничних колій на Петрівці. Це був комплекс орендованих боксів “Столичний Сейф”. Довгі ряди металевих гаражів, порепаний асфальт та високий паркан.

Раптом Рекс різко загальмував біля боксу під номером 47. Він голосно загавкав і почав з відчайдушною силою дряпати металеві двері лапами.

— Хтось має універсальний ключ?! — крикнув Гармаш.

Охоронець комплексу, наляканий раптовою появою кількох поліцейських машин, підбіг до них.

— Що сталося? Що тут відбувається?

— Відчиняй цей бокс. Негайно, — наказав полковник.

Пролунало гучне клацання замка. Металеві двері зі скрипом поповзли вгору. Поліцейські завмерли від подиву.

Усередині стояв великий стіл, повністю завалений фотографіями, картами та поліцейськими звітами. На стінах висіли схеми складів “Дніпровської мануфактури”, рукописні нотатки, роздруківки з камер спостереження. Це була справжня дошка розслідування, де фотографії з’єднувалися червоними нитками — саме так оперативники відстежують складні кримінальні схеми.

Але це не було частиною офіційного розслідування. Усі нотатки були зроблені акуратним почерком Михайла Данилюка. Це були його особисті записи. Його власне розслідування.

— Боже мій… — прошепотів Гармаш. — Він працював над чимось сам.

Рекс зайшов усередину і попрямував прямісінько в глибину боксу. Там, під старим брезентом, лежав металевий кейс. Собака бив по ньому лапою, поки Гармаш не підійшов і не відкинув кришку.

Усередині лежали кілька флешок, диктофон і щільно заклеєний білий конверт із написом: “Якщо зі мною щось трапиться — йдіть за Рексом”.

У приміщенні запанувала абсолютна тиша. Полковник Воронов важко ковтнув.

— Данилюк знав, що на нього полюють.

Рекс подивився на них своїми розумними очима, в яких палав вогонь невідкладності. Він не просто був охоплений горем усі ці дні. Він був провідником. Він вів їх до правди, заради якої Михайло Данилюк віддав своє життя.

Знахідка в орендованому боксі «Столичного Сейфа» викликала справжній шок серед присутніх поліцейських. Промені тактичних ліхтариків ковзали по стосах папок, газетних вирізках та копіях конфіденційних рапортів. Це була колосальна доказова база, зібрана не цілим відділом детективів, а одним-єдиним чоловіком, який працював у повній самотності. Старшим лейтенантом Михайлом Данилюком.

Слідчий Ігор Гармаш обережно зняв з дошки кілька прикріплених роздруківок.

— Він розплутував щось дуже масштабне, — пробурмотів він. — Але чому Міша не доповів про це офіційно?

Лікарка Олена Макаренко опустилася на коліна біля Рекса. Вона лагідно гладила його по спині, поки собака невідривно дивився на металевий кейс. Його хвіст був нерухомим, а вся поза випромінювала максимальну напругу.

Полковник Віктор Воронов розірвав білий конверт із написом: «Якщо зі мною щось трапиться — йдіть за Рексом». Усередині був лише один аркуш, списаний знайомим, акуратним почерком Михайла.

Начальник управління почав читати вголос:

— «В управлінні діє корупційна мережа. Я не знаю, кому з колег можна довіряти, тому дію сам. Але Рекс знає. Якщо я не виберуся з цього живим, він приведе вас до них».

У холодному гаражі запала гнітюча тиша. Корупція. Прямо всередині їхнього управління. Зрада від тих, з ким вони щодня віталися за руку.

Гармаш повільно похитав головою:

— Данилюк підозрював, що хтось із наших — «перевертень».

— Він не підозрював, — глухо відповів полковник, обводячи поглядом тьмяне приміщення. — Він це знав напевно.

Оперативники відкрили металевий кейс. Усередині акуратно лежали USB-накопичувачі з датами, диктофонні записи та список прізвищ. І одне прізвище повторювалося там найчастіше: Капітан Ковальчук.

Гармаш вставив флешку у свій робочий ноутбук. З динаміків пролунало потріскування, а потім усі почули голос Данилюка:

— Сашо, ти знову зустрічаєшся з ними сьогодні? Я знаю про ваші схеми на митниці та складах.

Потім пролунав різкий, роздратований голос Ковальчука:

— Відчепися, Мішо. Ти нічого не знаєш і нічого не доведеш.

— Я знаю достатньо, Сашо. І я не дам цьому ходу. Я не дозволю перетворити наш відділ на філію криміналу.

Остання репліка Ковальчука прозвучала тихо, але з відвертою погрозою:

— Тоді ти просто не доживеш до того дня, коли зможеш комусь щось розказати.

Аудіо різко обірвалося. Олена тихо зойкнула, прикривши рот рукою. Офіцери завмерли, обмінюючись нажаханими поглядами.

Гармаш із силою закрив кришку ноутбука.

— Він йому погрожував. Міша знав, що Ковальчук у грі.

— І саме тому Данилюк пішов на той склад сам, — тихо додав полковник Воронов. — Він розумів, що викликати підкріплення по рації небезпечно. Він не знав, хто саме приїде на виклик — друзі чи спільники Ковальчука.

Раптом Рекс видав тихе, тужливе скавучання і повільно підійшов до невеликої металевої шафки в кутку боксу. Він кілька разів наполегливо вдарив по ній лапою.

Гармаш відчинив дверцята. Усередині лежали вирвані сторінки з робочого блокнота Михайла. Аркуші були поцятковані схемами, графіками та фразами, обведеними червоним маркером: «Масштабна контрабанда електроніки», «Свої люди в системі», «Ковальчук координує точки скидання», «Склади ДВРЗ — місце зустрічі».

Полковник важко видихнув, і в його голосі забриніла ледь стримувана лють:

— Данилюк був за крок до того, щоб викрити їх усіх.

— І саме за це його вбили, — прошепотів Гармаш.