Хитра провінціалка йшла по головах заради мільйонів і майже отримала своє. Але одне речення в заповіті змусило її ридати від відчаю…

Удача довго не посміхалася відчайдушній авантюристці. Робота офіціанткою втомлювала, ноги гули від підборів, а щедрі клієнти траплялися рідко. Аж поки одного дощового київського вечора їй не передали замовлення від поважного сивочолого чоловіка років шістдесяти п’яти.

Побіжно пробігши очима по елітному меню, вона із задоволенням і завмиранням серця зрозуміла: це він! Той самий золотий квиток у безбідне життя. Чоловік замовляв найдорожчі позиції і чудово розбирався в колекційних винах Франції та Італії.

Марго, миттєво начепивши на обличчя маску привітної, щирої турботи, граціозно погойдуючи стегнами, понесла тацю незнайомцю. Чоловік крадькома ковзнув поглядом по її ідеальній фігурі, але, нічого не сказавши, поважно взявся до свого різотто з трюфелями.

— Ну нічого, старенький, я тебе все одно дотисну… — подумки не вгамовувалася Марго, розробляючи стратегію нападу.

Підливаючи червоне вино у кришталевий келих літнього відвідувача, вона розіграла справжню театральну сцену. Нібито випадково спіткнувшись, дівчина від душі хлюпнула рубінового напою прямісінько на його білосніжну, явно пошиту на замовлення італійську сорочку.

Чоловік невдоволено і суворо зиркнув на неї. Але дівчина, зробивши максимально невинне, перелякане обличчя, миттєво розсипалася в щирих вибаченнях, театрально притискаючи руки до грудей:

— Ой, пробачте мені, благаю! Я така незграбна сьогодні! — тремтячим голосом промовила вона. — Дозвольте, я оплачу хімчистку!

— Та годі вам, нічого страшного, переживу якось, — вже більш миролюбно відповів відвідувач, пом’якшивши тон перед вродливою дівчиною. — Закину ввечері до пральної машини, і діла на п’ять хвилин.

— Ой, а у вас що, хіба немає хатньої робітниці? — здивовано і дуже скромно запитала Марго, плескаючи довгими віями. — Я ось на попередньому місці роботи якраз економкою працювала в одному заміському будинку… Ох, я ж так чистоту люблю, ви навіть не сумнівайтеся…

— То, може, станете в мене працювати? — раптом запропонував чоловік, ледь помітно підморгнувши їй лівим оком. — А що? Зарплата буде точно не меншою за ресторанну, та й на чайові я зазвичай не скупий.

— Я з радістю! А коли мені можна буде приступити до своїх обов’язків? — із непідробним ентузіазмом у голосі запитала Рита.

— А давайте прямо зараз і приступайте. Мене, до речі, Іллею Савовичем кличуть, — розсміявся літній мільйонер.

Йому лестила увага молодої, привабливої жінки, яка значно поступалася йому у віці та соціальному статусі. Випите вино вже розігнало кров по венах, і йому раптом знову, як у юності, захотілося любити і бути коханим. А що він бачив удома? Вічно хвору, змарнілу дружину? Її нескінченні крапельниці, доглядальниць та мікстури? А тут раптом з’явився реальний шанс знову відчути себе молодим, сипати жартами і радіти кожній прожитій хвилині.

Марго своїм досвідченим, хижим поглядом одразу визначила: рибка надійно заковтнула наживку.

До маєтку Іллі Савовича вони поїхали разом того ж вечора. Рита з насолодою повісила на гачок свій обридлий ресторанний фартух. Як їй тоді здавалося — назавжди.

Двері елітного німецького позашляховика перед нею галантно відчинив особистий водій бізнесмена — Сергій. Він був високим, ставним та дуже атлетичним, чим одразу привернув палкий погляд Марго. У чоловічих породах вона розбиралася бездоганно. Сергій випромінював впевненість, і ця його чоловіча енергетика відчувалася навіть на відстані.

Дорогою додому Ілля Савович був сама люб’язність. Він читав напам’ять вірші Ліни Костенко та доречно цитував філософські фрази з романів Ремарка. Рита ж дзвінко реготала над кожним його жартом, незалежно від того, був він справді дотепним чи ні.

Нарешті водій звернув з траси і під’їхав до величезного особняка в елітному селищі Лісники, що ховався за високим парканом поблизу соснового лісу.

— Ого, оце так палац! — награно захопленим тоном промовила дівчина, роздивляючись розкішну територію.

Усередині все виявилося ще прекраснішим, ніж зовні. М’які перські килими, масивні меблі ручної роботи та дорогі картини на стінах. Старий безумовно мав величезні статки.

— Любий, ти вже повернувся? — ледь чутно, хрипко пролунав слабкий жіночий голос із сусідньої кімнати.

— Так, Ганнусю… Повернувся, — стримано відповів Ілля Савович.

— А хто це з тобою приїхав? — кволо запитала Ганна Костянтинівна.

— Це наша нова хатня робітниця — Маргарита. Справжня знахідка для нашого дому, — бадьоро відповів господар.