Хитра провінціалка йшла по головах заради мільйонів і майже отримала своє. Але одне речення в заповіті змусило її ридати від відчаю…
Небагатьом у цьому світі дано сліпо і беззастережно йти за своєю мрією, абсолютно не обтяжуючи себе вибором засобів для досягнення мети. Якби доля дійсно роздавала ці специфічні якості ще при народженні, то першою в черзі за ними, без сумніву, стояла б Маргарита. Або, як вона сама вимагала себе називати ще зі старших класів — Марго.
З ранніх років дівчинка чітко знала: у неї буде все, про що тільки можна мріяти. Для цього достатньо лише сильно захотіти. За одним легким помахом її витонченого пальчика шкільні залицяльники покірно носили за мініатюрною красунею важкий рюкзак. А найбільш романтичні юнаки їхнього селища стрімголов летіли на інший кінець містечка, аби дістати для неї улюблене фісташкове морозиво.
Її мати, Надія Луківна, щиро не могла збагнути, звідки у доньки взялися такі панські замашки. Сама вона була жінкою простою, звикла задовольнятися малим і ніколи не хапала зірок з неба. Усе своє свідоме життя Надія пропрацювала в цеху на підприємстві “КиївПтахПром”. Монотонна, фізично виснажлива праця на конвеєрі витягувала всі жили. Нерідко, повернувшись додому після важкої зміни, жінка просто падала на ліжко і засинала просто в одязі, не маючи сил навіть роззутися.
На виховання доньки в неї елементарно не вистачало ні вільного часу, ні життєвої енергії.
Рита росла без батька. Він передчасно пішов із життя через важку хворобу багато років тому, залишивши сім’ю напризволяще. Тому єдиною справжньою подругою та наставницею в дитинстві для дівчинки стала її бабуся, Зінаїда Яківна.
Ця літня жінка свято вірила, що її предки походять зі знатного галицького роду, тому поводилася так, ніби була щонайменше британською королевою, яку волею долі закинуло у звичайне українське селище міського типу десь під Фастовом.
Незважаючи на те, що бабуся вже балансувала на межі вікових змін свідомості, вона до нестями обожнювала жіночі любовні романи. Саме вона прищепила цю пристрасть маленькій Риті. Читаючи про розкішні бали, дорогі сукні та заможних графів, дівчинка подумки приміряла на себе статус світської левиці. Так, крок за кроком, звичайна дитина перетворювалася на примхливу, розважливу особу, для якої моральні принципи були лише порожнім звуком.
Подорослішавши та розквітнувши, Марго вже на повну крутила місцевими чоловіками так, як їй заманеться. Але головна проблема полягала в тому, що в їхньому провінційному селищі й крутити особливо не було ким. Один любив зазирати в чарку, інший не вийшов обличчям, а третій ледве зводив кінці з кінцями.
Мати часто зітхала, дивлячись на доньку:
— Та припиняй ти вже цими дурницями займатися, Марго! Бо так і просидиш весь свій вік у дівках, чекаючи принца. Молодість, як і краса, ой як швидко минають, доню! Не встигнеш оком кліпнути.
— То де ж мені їх узяти, тих нормальних чоловіків? — огризнулася Рита, накручуючи на палець пасмо ідеально вкладеного волосся. — Я що, винна, що навколо самі лише невдахи та злидні залишилися?
— А ти придивися до нашого Грицька! Хлопець уже скільки років за тобою назирці ходить. Усі пороги нам оббив, квіти носить… Любить він тебе, повір моєму життєвому досвіду, — лагідно порадила Надія Луківна.
Рита лише зневажливо пирхнула, скрививши свої ідеально нафарбовані губи:
— Навіщо мені здався цей Гриня? З його копійчаною зарплатою водія асенізатора на комунальному підприємстві? Я, мамочко, до такого життя не привчена. Не мій це рівень. Вже краще я окручу кількох заможних столичних бізнесменів і буду жити розкошуючи, як королева.
— Ох, дивися, дочко, накличеш ти біду на свою голову! Негоже по чужих ліжках стрибати та за дорогі ганчірки свою молодість продавати… Вони ж там, у столиці, мабуть, одружені всі? — сумно і з тривогою промовила мати.
— Ну, не без цього, мамулю. Але хіба це проблема? От взяти хоча б Олега! Так, на десять років старший. Та хіба ж це зараз різниця для успішного чоловіка? Зате в нього три великі точки з одягом на речовому ринку та ще й пара елітних автомайстерень на Кільцевій дорозі. Ось так-то… А ти мені про свого Грицька розказуєш, — самовдоволено відповіла Рита, пишаючись власною кмітливістю.
Надія Луківна вже давно махнула рукою на виховання доньки. А що тут вдієш, коли в дівчини своя, абсолютно викривлена правда життя? Рита, аби хоч трохи заспокоїти засмучену матір, пообіцяла, що візьметься за розум, переїде до міста і знайде пристойну роботу.
Але насправді в голові юної інтриганки зріли зовсім інші, куди амбітніші плани. Думка про заможного Олега засіла в її мізках, як гостра скалка.
— Нічого, мамо. Я ще виб’юся в люди, ось побачиш, — шепотіла Рита, збираючи свої найкращі речі у велику валізу.
Наступного ранку вона попрощалася з матір’ю, сухо кинувши, що вирушає до Києва будувати нове, успішне життя. Надія Луківна за старою звичкою перехрестила її на дорогу і дала з собою торбу з домашніми харчами.
— Лети, моя ластівко, лети вище сонця… Всього ти в цьому житті доб’єшся, аби тільки крила тобі завчасно не підрізали, — прошепотіла жінка вслід доньці, крадькома змахуючи гірку, пекучу сльозу.
