Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село
Він поїхав на сільський цвинтар, до могил своєї матері Марічки та бабусі Катерини. Підійшовши ближче, хлопець дуже здивувався: хрести були пофарбовані, сніг акуратно розчищений, а на могилах лежали свіжі ялинові гілочки. Він запитав у старого цвинтарного сторожа, який саме проходив повз із лопатою:
— Дідусю, а хто тут буває? Хто за цими могилами так гарно доглядає?
— Та це ж Ганнуся, донька нашої колишньої прибиральниці, — привітно відповів сторож, спираючись на держак. — Вона ж тепер у нас в амбулаторії фельдшеркою працює, замість покійної Ірини Аркадіївни. От і доглядає за вашими могилками у вільний час.
— А вона… заміжня вже? — з надією в голосі перепитав Антон.
— Та де там! Сама живе. Мати її не так давно померла, царство небесне. От вона тільки роботою і живе. Ще й безкоштовно за нашими самотніми стариками в селі доглядає, тиск їм міряє, ліки приносить. Дуже вже добродушна дівчина, відмовити нікому не може. Тільки от зовсім одна на всьому білому світі залишилася…
Через кілька днів, у самий Святвечір, усі селяни звично відпочивали по своїх теплих домівках. Ходили в гості до рідних, носили кутю, співали колядки.
Раптом біля старенького паркану Ганнусиної хати плавно зупинився розкішний, новенький чорний позашляховик. З нього вийшов Антон. Він був одягнений з голочки: ідеально скроєне пальто, дорогий костюм. А в руках хлопець тримав просто неймовірних розмірів букет розкішних червоних троянд.
Краєм ока він помітив Марину. Вона саме вийшла з двору своєї матері, куди приїхала на свята, і важко штовхала по снігу дитячий візочок. Побачивши того, кого колись так легковажно відкинула, і розкішну машину поруч із ним, дівчина вмить зблідла, наче полотно. Її очі розширилися від шоку та заздрості.
А Антон, навіть не глянувши в її бік, просто зайшов на подвір’я до Ганнусі і подзвонив у двері. Коли дівчина, накинувши на плечі теплу шаль, відчинила, він простягнув їй букет і сказав з найніжнішою усмішкою:
— Ганнусю… я приїхав за тобою. Виходь за мене заміж!
Щоки дівчини миттєво стали багряними. Вона не вірила своїм очам, притискаючи квіти до грудей.
— Антоню… рідний мій! Як же довго я мріяла про цю зустріч! — з її очей покотилися сльози щастя.
— Ти поїдеш зі мною до Києва? — запитав він, беручи її за руку.
— Так, звичайно! — радісно і без вагань вигукнула вона.
Вони сіли в теплий салон розкішного автомобіля і під приголомшені, заздрісні погляди сусідів поїхали геть.
— Оце тобі й нагуляний! Оце тобі й байстрюк! — раз у раз шоковано перешіптувалися сільські пліткарки, визираючи з-за фіранок.
А Марина, мовчки закотивши візочок у свій двір, гірко розплакалася прямо на ґанку. Адже насправді вона вже давно була глибоко нещасливою у шлюбі з Ігорем, який любив заглядати в чарку набагато більше, ніж піклуватися про дружину та дітей. І їхнє життя в кредитах було далеким від тієї казки, про яку вона колись мріяла. Ніхто і ніколи в житті не дарував їй таких розкішних букетів і не дивився на неї з такою любов’ю.
Минув рівно рік. Антон за допомогою батька повністю реконструював стару бабусину хату в Кленовому. Тепер на її місці стояв сучасний, красивий будинок із великим басейном, лазнею та затишною альтанкою. Він часто приїздив туди на вихідні відпочивати на природі разом зі своїми найріднішими — батьком, бабусею Світланою та дідусем Дмитром, коханою дружиною Ганнусею і їхньою маленькою донечкою, яку вони назвали Марічкою.
Селяни, проходячи повз їхній високий паркан, лише заздрісно розглядали сучасний ландшафтний дизайн і зітхали. А Антон був просто по-справжньому щасливий.
Нарешті збулися всі щирі побажання його армійських побратимів. Він знайшов своє місце в житті, здобув чудову родину, збудував дім. І більше ніхто, ніколи в житті не смів назвати його безбатченком!
