Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Сергій Іванович уважніше придивився до водія і повільно кивнув:

— І справді дуже схожий… А я ж то весь тиждень ламав голову, кого він мені так сильно нагадує! А виявляється — нашого дядька.

— Антоне… а хто ваші батько й мати? — раптом втрутилася в розмову Світлана Анатоліївна, мати Сергія. Її голос зрадницьки дрижав, а материнське серце чомусь тривожно стислося.

— Мами вже давно немає на цьому світі, — сумно, з ледь вловимою гіркотою відповів хлопець, ставлячи валізи на асфальт. — Я приїхав із села Кленове…

— Звідки?! Звідки ти приїхав?! — різко перепитав Сергій Іванович. Його обличчя в одну мить стало сірим, наче попіл. — Почекай-но… А маму… маму твою як звали?

— Марічкою її звали. Марія, — тихо відповів Антон, не розуміючи, що відбувається. — Але її давно вже немає. Вона трагічно загинула, коли я був зовсім малим. Лікарі не встигли врятувати — перитоніт. А батько нас кинув, коли я тільки народився… Спочатку я жив у рідної бабусі Катерини, а після її смерті мене забрала мамина сестра. Краще б в інтернат здала, чесне слово… — важко закінчив свою коротку розповідь хлопець.

— Боже мій! Боже мій милостивий! — Сергій не своїм голосом скрикнув на весь перон.

Він раптом осів, хапаючись за серце, і ледь не впав на бруківку, сильно похитнувшись. Антон ошелешено дивився на шефа, але миттєво зреагував, армійська витримка далася взнаки: він підхопив чоловіка під руки, не давши йому впасти.

— Синку!.. — ледь чутно, зі сльозами на очах прошепотів Сергій, дивлячись в обличчя Антона так, ніби бачив його вперше в житті. — Антоне… я — твій батько. Я той самий чоловік, який колись покинув найрідніших людей… покинув твою маму.

Сергій гірко заплакав, не соромлячись перехожих.

— Я був повним бовдуром! Повірив тоді тим клятим сільським пліткам! Був молодий, дурний і страшенно ревнивий. А тепер… тепер я бачу, що ти дійсно мій син! Найрідніший і справжній! Наша кров! Пробач мені… благаю тебе, синку, пробач!

Він потягнувся до Антона, маючи намір міцно його обійняти.

Але хлопець різко відступив на крок і з силою відштовхнув його руки. Очі Антона стали холодними, як крига.

— Ви помилилися, Сергію Івановичу, — крижаним тоном, карбуючи кожне слово, вимовив він. — Мій батько — заїжджий закарпатський будівельник. А мати мене нагуляла. Я — чорнявий байстрюк. Безбатченко! Усе село знає про це і нагадувало мені про моє «походження» все моє життя! У мене немає батька.

— Онучку! Рідненький наш онучку! — нестямно заголосила Світлана Анатоліївна, заливаючись сльозами і простягаючи до нього тремтячі руки.

Антон важким, повним болю та зневаги поглядом обвів свого начальника, потім подивився на його батьків — тих самих людей, які колись зламали життя його матері. Потім він різко розвернувся, залишив валізи на пероні і швидким кроком пішов геть, розчиняючись у вокзальній метушні.

До самого ранку хлопець безцільно блукав вулицями нічного Києва. Він думав про маму, про бабцю, про всі ті образи, які йому довелося витерпіти через цих людей. А зранку, щойно відкрився офіс, він поклав на стіл начальниці відділу кадрів заяву на звільнення за власним бажанням і ключі від службового авто.

Він навіть чути не хотів про своїх новоявлених, багатих родичів.

Антон повернувся до свого рідного села Кленове. Він зайшов на поросле бур’яном подвір’я, відімкнув стару хату своєї матері, з якої нещодавно виїхали квартиранти, і важко сів на стілець. Не встиг хлопець навіть розпакувати речі, як знадвору почувся гуркіт мотора, а потім — несміливий стукіт у двері.

Він відчинив. На порозі стояли батьки Сергія Івановича — Дмитро та Світлана. Вони виглядали втомленими і дуже розгубленими.

— Антошо… благаю тебе, впусти нас. Нам усім треба серйозно поговорити, — ледь чутно, тремтячим голосом сказав літній батько колишнього шефа, мнучи в руках капелюха.

Хлопець мовчки, зціпивши зуби, пропустив незваних гостей до хати. Він хотів було вже зачинити двері, але тут побачив і самого Сергія. Той стояв на ґанку, низько опустивши посивілу голову, не наважуючись переступити поріг того самого будинку, з якого колись так жорстоко пішов.

Зрештою, він зробив крок уперед і тихо, з болем у голосі сказав:

— Синку… Я знаю, що пробачити мене дуже складно. Може, навіть неможливо. Моєму ганебному вчинку немає жодного виправдання. Я зламав життя твоїй матері і залишив тебе сиротою. Але я щиро, на колінах прошу в тебе прощення. Дай мені шанс усе виправити.

Антон важко зітхнув, але все ж погодився на розмову з батьком. Вони говорили дуже довго, зі сльозами, емоціями та важкими паузами. Хлопець слухав, і його крижана броня потроху танула. Він просто не зміг назавжди відштовхнути людей, які зі сльозами на очах називали його онуком, і батька, який так щиро каявся у своїх помилках молодості.

Але сумніви все ж залишалися. Щоб розставити всі крапки над “і”, Антон сам попросив зробити офіційний тест ДНК. І коли за кілька тижнів із київської клініки надійшов стовідсотково позитивний результат, він поклав папір на стіл перед Сергієм Івановичем і тихо сказав:

— Я тепер точно знаю, що ви — мій батько. Але… так швидко звикнути до цього мені надзвичайно важко. Розумієте? Я ж усе своє життя прожив безбатченком, з тавром нагуляного.

— Я все розумію, мій хлопчику, — зітхнув Сергій, обережно поклавши руку йому на плече. — І я буду чекати стільки, скільки потрібно. Сподіваючись на твоє повне прощення.

Минув певний час. Напередодні Різдвяних свят на засніжену вулицю Кленового заїхав старенький, обшарпаний легковик. Машина зупинилася біля місцевої крамниці, і з неї вийшов Антон.

Мати Марини, яка саме йшла з повними пакетами продуктів, побачивши хлопця, миттєво розпливлася в зловтішній, насмішкуватій посмішці.

— Ну що, Антоне? Так ти нічого більшого в столиці й не здобув, окрім цієї старенької іржавої бляшанки? — ущипливо промовила жінка, зупиняючись посеред дороги. — Але це й не дивно. Чорнявий безбатченко є безбатченко. Вище голови не стрибнеш! А от у нас усе чудово!

— І як же ваша Марина почувається? — спокійно, з ввічливою усмішкою поцікавився юнак, не реагуючи на образу.

— Прекрасно почувається! — самовдоволено задерла носа жінка. — Вони з Ігорем уже кілька років у шлюбі живуть. Дітки вже є. Машину собі нову в кредит взяли, ремонт роблять. От як добре, що моя донечка свого часу правильний вибір зробила і не стала тебе з армії чекати! А то б зараз злидні рахувала біля тебе в старій хаті!

— Ну, можливо, ви й правді, — з абсолютно крижаним спокоєм у голосі відповів Антон на чергову насмішку, сів у свій старенький автомобіль і рушив далі.