Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Що старшим ставав Тонько, то нестерпнішим робилося його життя під одним дахом із бабою Надією. Надія Степанівна, здавалося, вирішила витиснути з хлопця всі соки, змушуючи його виконувати найважчу чоловічу роботу по господарству.

Замість того, щоб літніми вечорами ганяти м’яча з хлопцями на шкільному стадіоні чи бігати на риболовлю до місцевого ставка, він мусив чистити хліви, тягати важкі відра з пійлом для свиней, пасти корів та до сьомого поту сапати нескінченні грядки з картоплею. Коли він, ледь пересуваючи ноги від утопи, закінчував свою роботу, над селом уже спускалися густі сутінки. Тільки тоді Тонько міг крадькома піти до будинку Марини і тихенько постукати в її шибку.

Білява красуня найчастіше просто ігнорувала свого настирливого залицяльника. Іноді, коли в неї був гарний настрій, вона могла вийти до нього за хвіртку, у вишневий садок, але ніколи не приховувала, що не надто рада цим зустрічам. А закоханий юнак, осліплений своїми почуттями, ніби не помічав її зверхнього та холодного ставлення. Він залицявся до неї, як умів: міг несміливо простягнути зірваний у полі букетик волошок та ромашок або подарувати маленьку дешеву шоколадку, яку вдавалося купити в сільській крамниці, заощадивши копійки на шкільних обідах.

Якось за цим заняттям його застала Ганнуся — та сама донька прибиральниці, яка колись єдина заступилася за нього в бійці. Дівчинка підійшла до нього біля школи і, нервово смикаючи лямку рюкзака, випалила:

— Ну чого ти причепився до цієї Марини, Тоньку? Ти що, зовсім сліпий? Ти не бачиш, як вона до тебе ставиться? Вона ж із тебе просто глузує позаочі!

— І як же вона до мене ставиться, цікаво? — з іронічною усмішкою перепитав хлопець, спираючись на паркан.

— Погано ставиться, зрозумів?! Вона тебе за людину не вважає! А ти… ти нікого навколо більше не помічаєш! — вигукнула Ганнуся, у якої на очах виступили сльози образи.

Вона різко розвернулася і побігла геть, залишивши здивованого хлопця наодинці зі своїми думками.

Минули роки. Тонько закінчив школу, перетворившись на міцного, широкоплечого юнака зі смаглявим обличчям і пронизливим поглядом. Невдовзі йому прийшла повістка — призов на строкову службу. Жодних традиційних гучних сільських проводів із накритими столами, музикою та родичами баба Надія влаштовувати, звісно ж, не стала.

Дізнавшись, що онука забирають до війська, вона лише байдуже знизала плечима:

— От і добре. Іди і віддай борг державі. Може, хоч там із тебе дур виб’ють і навчать чомусь путньому.

Напередодні свого від’їзду Тонько прийшов до двору Марини. Він покликав її через паркан, і коли дівчина неохоче вийшла, тихо запитав:

— Ти… ти будеш на мене чекати? — він із відчайдушною надією дивився прямо в її холодні очі.

— Ще чого вигадав! — пирхнула дівчина, поправляючи ідеально вкладене волосся. — Я в Київ переїжджаю. Буду в столичний університет вступати. Мої батьки вже домовилися і навчання оплатять. Здобуду престижну професію і залишуся там жити. У це глухе село я повертатися точно не збираюся, і чекати тут когось — тим паче.

Тонько відчув, як у грудях щось болісно обірвалося. Він нестримно, немов уперше і востаннє, пригорнув Марину до себе і впився губами в її пухкі вуста.

Дівчина на мить завмерла, не відштовхнула його відразу, але потім, немов отямившись, різко відсахнулася і закричала, витираючи губи рукою:

— Більше ніколи так не роби! Ти здурів?!

— Марино… ти дочекаєшся мене? — тихо, майже пошепки повторив хлопець.

— А воно мені треба?

— А якщо я повернуся і відразу зроблю тобі пропозицію? — запитав він, хапаючись за останню соломинку.

Дівчина хотіла щось різко відповісти, але тут із будинку почувся строгий голос її матері. Марина розвернулася і хотіла швидко піти геть, але Тонько схопив її за руку.

— Завтра вранці мене забирають. Автобус від сільради. Я буду тебе там чекати, хочу попрощатися як слід. Ти прийдеш? — з надією заглянув він їй в очі.

— Так, прийду! — кинула Марина, аби тільки він відчепився, і побігла в хату.

Мати зустріла її в коридорі зі схрещеними на грудях руками:

— З ким ти там знову стояла? Знов цей чорнявий безбатченко? Навіть не думай про нього, Марино! У нас порядна, заможна родина. Тобі потрібна партія, а не голодранець без роду і племені!

— Він завтра їде. Повістка в армію прийшла, — тихо відповіла донька, опускаючи очі.

— От і скатертиною дорога! Нехай їде. Забудь про нього і не ганьби нашу сім’ю. Тобі нормальний хлопець потрібен, з перспективами.

Наступного ранку біля сільради було гамірно. Тонько сидів у старому “ПАЗіку”, очікуючи на відправлення. Він із гірким сумом дивився у вікно, як інші хлопці-призовники з їхнього села міцно обіймаються зі своїми батьками, як плачуть їхні матері, як друзі плескають їх по плечах, бажаючи легкої служби.

А він був один-однісінький у цілому світі. Байстрюк. Нікому не потрібен.

Марина порушила свою обіцянку — вона так і не прийшла попрощатися. Навіть баба Надія не спромоглася провести його до автобуса. Вона залишилася стояти біля своєї хвіртки і лише злісно фиркнула вслід, проводжаючи онука-сироту:

— Безбатченко… Щоб ти й не повертався на мою голову, — прошепотіла стара.