Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Мати Марічки, пані Катерина, яка працювала прибиральницею в сільраді і завжди відзначалася життєвою мудрістю, вмовляла доньку:

— Марічко, дитино моя, благаю тебе, зроби той тест ДНК! Поїдьмо в Київ, я зі своєї мізерної зарплати гроші виділю. Це ж заради правди! Треба закрити рота і Сергію, і цим сільським плетухам.

Але Марічка, змучена постійними підозрами та несправедливістю, лише заперечно хитала головою:

— Досить із мене принижень, мамо. Я перед Богом і перед собою знаю, що була вірною дружиною. А доводити щось людині, яка сама шукала привід утекти до заможних батьків і не хоче мене чути… Я не стану. Нехай живе як знає.

Минув рівно рік. Тонько підростав, стаючи все більше схожим на смаглявого хлопчика з вугільно-чорними очима, що лише підживлювало місцеві плітки. І от одного осіннього дня селянки почули галас біля двору пані Катерини.

Вийшовши на вулицю, вони побачили старенький мікроавтобус із закарпатськими номерами, з якого вийшли кілька смаглявих, емоційних чоловіків та жінок. Це були родичі того самого Богдана. Побачивши Марічку з малим Тоньком на руках, найстарша жінка рішуче підійшла до воріт і голосно заявила:

— Ми знаємо, що це хлопчина нашої крові! Це син нашого Богдана, нам люди розказали! Ми хочемо забрати його. Він має рости в нашій великій родині, на Закарпатті! Богдана більше немає… загинув на будівництві місяць тому. Цей малюк — наша єдина пам’ять про нього і єдина втіха для старих батьків!

— Ви що, з глузду з’їхали?! — Марічка поблідла як смерть і міцно притисла сина до грудей, відступаючи на подвір’я. — Це моя дитина! І батько в нього інший! Між мною і вашим Богданом ніколи в житті нічого не було! Ідіть звідси, бо я поліцію викличу!

На крики позбігалися сусіди, прибіг місцевий дільничний інспектор. Він суворо попросив незваних гостей покинути село і не порушувати громадський спокій. Ті неохоче сіли в мікроавтобус, але наостанок пообіцяли, що просто так цю справу не залишать.

І знову селом Кленове поповзли отруйні чутки. Бідна Марічка тепер боялася залишити сина хоча б на хвилину, навіть у дворі. Довго жити в такому постійному страху і напрузі вона просто не могла.

— Мамо, послухай, я так більше не витримаю, — сказала вона одного вечора, збираючи речі у велику картату сумку. — Ми поїдемо з Тоньком у місто. Почнемо все з чистого аркуша.

— Доню, куди ж ви поїдете проти ночі? З малою дитиною на руках? — гірко розплакалася Катерина, хапаючись за серце.

— У Білу Церкву поїдемо. Я вже дізнавалася, там на велике виробництво кухарі потрібні, ще й кімнату в гуртожитку дають. Поки не знаю як, але ми влаштуємося. Я відразу тобі зателефоную, як тільки приїдемо.

Марічка із сином і справді поїхали. Матері вона телефонувала регулярно. Жінка влаштувала малого в ясельну групу, потім хлопчик пішов у дитячий садок. Сама ж сумлінно працювала на харчовому комбінаті, брала додаткові зміни. Усе нібито почало потроху налагоджуватися. Життя входила у спокійне, розмірене русло.

І раптом, як грім серед ясного неба, пролунав нічний дзвінок. Катерина підняла слухавку і почула сухий голос із невідомого номера:

— Ви мати Марії? Ваша донька в реанімації міської лікарні.

Серце жінки ніби зупинилося. Лікар на тому кінці дроту важко зітхнув:

— У неї були серйозні ускладнення, гострий перитоніт. Ми зробили все, що було в наших силах, провели термінову операцію… Але, на жаль, вашу доньку привезли занадто пізно. Почався сепсис. Нам не вдалося її врятувати. Прийміть наші найщиріші співчуття. Приїжджайте негайно, тут ваш онук, його поки забрали в дитячу кімнату.

Почути таке нещасній матері було нестерпно боляче. Вона не змогла вимовити жодного слова у відповідь, слухавка просто випала з її тремтячих рук. Її душили глухі, рвучкі сльози.

Немов у страшному тумані, Катерина поїхала до Білої Церкви, забрала тіло своєї єдиної доньки в рідне село і поховала її на місцевому цвинтарі, поруч із могилами своїх батьків. У всьому цьому страшному горі їй допомагала рідна сестра — Надія Степанівна. Вона підтримувала Катерину як тільки могла, хоч сама мала суворий і черствий характер.

Свого маленького онука бабуся Катерина жаліла безмежно. Вона часто плакала над його ліжечком, гладила по темному волоссю і називала сиріткою. А малий Тонько дивився на неї своїми дивовижними, глибокими синіми очима, часто хлипав і кликав маму, не розуміючи, чому вона більше не приходить.

А сільські плітки не вщухали навіть після трагедії. Дивлячись на смуглявого, чорнявого хлопчика, сусідки часто перешіптувалися біля колодязя:

— От викапаний закарпатець! Такий же смаглявий, і обличчя таке ж миловидне. Правду люди казали — нагуляна дитина. Марічка Сергію роги наставляла, от і вийшов такий чорнявий безбатченко. Нічим не видає спорідненості з її законним чоловіком.

Катерина після того, як поховала доньку, сама почала сильно хворіти. Горе підкосило її здоров’я. Жінка вже майже не вставала з ліжка, лише тихо молилася і плакала. А одного холодного зимового дня вона покликала ближче сестру Надію і тихо, ледь чутно сказала їй:

— Надійко, сестро моя рідна… Відчуваю я, що кінець мій близько. Не покинь Тонька, благаю. Це ж рідна кров.

— Не гніви Бога, Катю! Одужаєш ти, все буде добре, весна скоро, — відверталася Надія Степанівна, ховаючи очі, бо сама чудово розуміла, що сестра має рацію.

— Дай мені святе слово, що не віддаси мого онука в інтернат! — наполягала Катерина, з останніх сил стискаючи руку сестри. — Малюк же ні в чому не винен! Не винен, що доля в нього така гірка, що сиротою залишився. Забери його до себе, а мою хату здай в оренду чужим людям. Нехай платять тобі, от і буде зайва копійчина на прожиття для тебе і для нього.

Надія тоді пообіцяла сестрі, що не покине Тонька напризволяще. Але згодом, коли Катерини не стало, вона сильно шкодувала про свою обіцянку. Їй, жінці літній і самотній, було дуже важко виховувати такого непосидючого хлопчиська.

Особливо її дратувало те, що Тонько ніколи не давав себе ображати. Вона хвилювалася не через те, що його дражнили, а через те, що він завжди вмів дати здачі, через що постійно потрапляв у неприємності. А те, що його позаочі називали “чорнявим байстрюком”, Надію Степанівну зовсім не чіпало. “Подумаєш, обізвали! Нічого з ним не станеться, переживе якось. Адже й справді нагуляний”, — міркувала вона.

Йшли роки. Тонько пішов до місцевої школи. Там йому дуже подобалася одна дівчинка з паралельного класу — білява Марина. Він часто несміливо проводжав її додому, несучи в руках важкий рюкзак.

Сусідському Ігорю Семенюку, сину заможних батьків, теж дуже подобалася ця симпатична дівчинка. Але Марина, як на зло, не звертала на пихатого Ігоря жодної уваги.

І от одного разу, коли Тонько знову проводжав Марину зі школи додому, Ігор підкрався з-за кущів бузку і з розмаху кинув у Тонька важкою грудкою землі з камінням. Грудка боляче вдарила хлопця в плече. Тонько не став терпіти. Він миттєво розвернувся, підлетів до кривдника і з усієї сили вдарив його у відповідь.

Марина злякано закричала і, кинувши рюкзак, побігла додому. А до Ігоря вже підбігли його старші дружки. Усі вони гуртом накинулися на Тонька. Хлопець відбивався як міг, але сили були надто нерівними. Ніхто з перехожих не заступився за сироту.

Тільки маленька Ганнуся, донька нової прибиральниці із сільради, яка саме йшла зі школи, безстрашно кинулася на допомогу. Вона намагалася відтягнути хуліганів від Тонька своїми тонкими рученятами, але марно. Тоді дівчинка почала голосно, на всю вулицю кликати дорослих.

На її відчайдушний крик з будівлі школи вибігли вчителі. Хулігани кинулися врозтіч. Тоньку вдалося вирватися, і він побрів додому, важко накульгуючи на ліву ногу. Обличчя його було розбите, а сорочка — розірвана.

Ганнусі було до сліз шкода його. Вона побігла слідом, дістала з кишені чисту паперову серветку і спробувала обтерти кров та бруд із його роздряпаної щоки. Але гордий хлопець тільки різко відштовхнув її руку.

— Сама йди додому! Без тебе впораюся! — буркнув він, відвертаючись.

У результаті засмучена Ганнуся пішла своєю дорогою, а побитий Тонько тихенько спробував прослизнути через сіни до своєї кімнатки, найбільше в світі боячись потрапити на очі бабі Надії.

І тільки те, що від сильного стресу та болю він раптом втратив свідомість прямо в кімнаті, врятувало його від міцної вербової лозини, якою стара зазвичай виховувала хлопця за будь-яку, навіть найдрібнішу провину…