Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Ірина Аркадіївна лише важко зітхнула, накинула куртку і вийшла в прохолодні сільські сутінки. Їй було до сліз шкода цю дитину, але як реально йому допомогти — вона не знала.

Йдучи додому, жінка поринула у спогади. Мати Тонька, Марічка, колись була її найближчою подругою. Вона чудово пам’ятала і його батька — Сергія.

Думки віднесли Ірину в далекі роки їхньої юності, у галасливий Київ, до тієї самої кімнатки в гуртожитку, яку вони ділили на двох. Ірина тоді навчалася в медичному училищі, а Марічка — у фаховому коледжі ресторанного господарства.

Одного осіннього вечора Марічка повернулася з пар пізніше, ніж зазвичай. Її щоки палали, а з обличчя не сходила мрійлива, загадкова усмішка. Вона буквально світилася зсередини.

— Марічко, ти чого така задоволена, наче мільйон у лотерею виграла? — здивувалася тоді Ірина, відриваючись від конспектів з анатомії. — Закохалася в когось, чи що?

Марічка подивилася на подругу і щасливо, ствердно закивала головою.

— Ну ти й даєш, подруго! Партизанка справжня! І мовчиш! Ану розповідай, хто цей щасливець? — розсміялася Ірина, ставлячи чайник на плиту.

— Та що тут розповідати… Банально все вийшло. На зупинці оступилася, ледь не полетіла в калюжу. А він поруч стояв, встиг підхопити… Іро, ти б його бачила! Він такий красень. Високий, ставний… А очі! Такі сині-сині, глибокі… Для мене він тепер найкращий у світі.

— І що, просто підтримав і розійшлися? Чи на побачення покликав? — допитувалася Ірина, наливаючи гарячий чай у горнятка.

— Покликав! Завтра йдемо гуляти на Поділ! Це точно кохання з першого погляду, я тобі кажу!

Слухаючи тоді захоплену розповідь подруги, Ірина щиро раділа за неї. І дійсно, їхній роман розвивався стрімко. Через два роки красивих стосунків Сергій освідчився Марічці.

Вони зіграли скромну, тиху весільну вечірку в столиці. Ірина була дружкою. Але щастя молодятам затьмарював один великий чорний біль: батьки Сергія, Дмитро та Світлана — заможні люди, які мали великий аграрний бізнес на Київщині, категорично відмовилися благословляти цей шлюб. Вони не хотіли бачити “просту кухарку” в невістках і поставили сину жорсткий ультиматум.

Але закоханий хлопець зробив свій вибір — він обрав Марічку.

— Проблема тепер у тому, де ми будемо жити, — сумно говорив Сергій за кілька днів після весілля. — Мої батьки до себе на поріг не пустять. Квартиру в Києві ми зараз не потягнемо орендувати…

— А може… поїдемо до моїх, у Кленове? — несміливо запропонувала Марічка, ніжно обіймаючи чоловіка. — Поживемо деякий час у мами в селі. Будемо збирати гроші на своє житло.

— Батько звільнив мене зі своєї фірми, позбавив будь-якої підтримки, — зітхнув Сергій. — Але ти не хвилюйся, кохана. Я маю диплом юриста, руки-ноги цілі. Роботу знайду. Машина в мене своя є. Не дуже, звісно, хотілося б жити в селі після столиці… Але зараз у нас просто немає іншого виходу.

— У селі теж добре, повір! — заспокоювала його Марічка. — Я он піду поваром працювати на місцеву агрофірму. Голова підприємства мене давно кликав, знає, що я коледж із відзнакою закінчила. А моїй мамі ти точно сподобаєшся, вона в мене золота!

— Твої батьки теж непогані люди, — м’яко відповідав чоловік молодій дружині, погладжуючи її волосся. — Просто вони звикли всім командувати у своєму бізнесі. Вирішувати за мене, як мені жити, з ким працювати. Навіть наречену мені вже знайшли — доньку свого бізнес-партнера. А я от відмовився на ній одружуватися.

— Я в курсі, — тихо і з гіркотою сказала Марічка. — Твоя мати не полінувалася навіть приїхати до мене в гуртожиток. Вимагала, щоб я відмовилася від затії вийти за тебе заміж. Кричала, що зі мною твоє життя буде зіпсоване назавжди. Адже ти син заможних фермерів-аграріїв, а моя мама — проста прибиральниця в сільраді. І батька в мене взагалі немає…

— Та не звертай ти на них уваги! — важко зітхнув Сергій, притискаючи її до себе. — Ми любимо одне одного, і це найголовніше. А що батьки… Колись вони заспокояться, зрозуміють мене, і ми знову будемо нормально спілкуватися.

Але Дмитро та Світлана своє рішення змінювати не збиралися. Вони вперто чекали, що в сина швидко спадуть рожеві окуляри, столичний лоск зійде нанівець у сільських умовах, і він сам відмовиться від своєї “простачки-дружини” на користь ситого життя з батьками.

Так воно, власне, і сталося, але лише через кілька років.

Маленькому Тоньку тоді виповнилося всього два місяці. Він мирно сопів у своїй дитячій колисці. І от одного вечора Сергій, який останнім часом був сам не свій і навіть не підходив до немовляти, раптом глухо вимовив:

— Не мій це син.

— Як це… не твій? — опішила дружина, завмерши з рушником у руках. Вона не повірила власним вухам.

— Та все село вже гуде, що він нагуляний! — зірвався на крик Сергій, нервово міряючи кроками маленьку кімнату. — Один лише я, дурень, вірити не хотів, що ти мені роги наставляєш! Та ще й з ким?! Із тим заїжджим будівельником, із цим смаглявим Богданом! Йому в свідоцтві про народження по батькові змінити треба! Адже він Богданович, викапаний Богданович! Подивись на нього — чорнявий, як мавр!

— Сергійку, що ти таке кажеш?! Як у тебе язик повертається?! — перелякано вигукнула Марічка, і з її очей бризнули сльози. — Це ж твій рідний син! Я завжди була тобі вірною, чуєш, завжди!

— Не вірю я жодному твоєму слову! Знаю я все! Мені добрі люди вже в усіх фарбах розповіли, як і де ти з ним милувалася по кутках! — Сергій зі злістю вилаявся, змахнув рукою і так сильно вдарив кулаком по кухонному столу, що посуд із брязкотом підскочив, а кілька тарілок розлетілися на друзки по підлозі.