Усе село сміялося з “нагуляного” сироти, а рідна баба вигнала з хати. Якби ж вони знали, чиїм сином він виявиться і як повернеться в рідне село

Тонько намагався якомога тихіше прослизнути через сіни до своєї маленької кімнатки, але Надія Степанівна, як завжди, мала слух, наче в мисливського собаки. Жоден шурхіт у старій сільській хаті не міг сховатися від її уваги.

— Ти що це знову накоїв? Чого скрадаєшся попід стінами, як злодій? — різко вигукнула жінка, виходячи з кухні.

Вона витерла руки об квітчастий фартух і вп’ялася поглядом у хлопця. Побачивши його вигляд, Надія Степанівна сплеснула в долоні.

— Ну от знову! Знову сорочка розірвана, штани в багнюці та на колінах світяться дірками! Совісті в тебе немає, Тоньку. Скільки це ще триватиме? От же кара Господня на мою сиву голову!

Хлопчик винувато опустив голову, відчайдушно намагаючись приховати від баби Надії свіжий, налитий свинцем синець під лівим оком. Але жінка, розлючена виглядом його пошматованого одягу, навіть не звернула уваги на роздряпане обличчя онука. Її більше хвилювали витрати.

— Ах ти ж шибеник, паршивець такий! Це ж знову тобі нові речі купувати треба з моєї мізерної пенсії! — причитала вона, хапаючи Тонька за плечі й добряче трусячи.

Гнів і роздратування переповнювали її, виливаючись у кожному слові.

— Дограєшся ти в мене, ой дограєшся! Увірветься мій терпець, і здам тебе в інтернат для таких же сиріт! Там тобі й місце, серед таких самих хуліганів. І хто тільки вбив мені в голову цю дурню — забрати тебе до себе? Воно мені треба було на старість літ? Був би ж ти хоч тихою, спокійною дитиною… Так ні! Суцільне нещастя, а не хлопець!

Тонько відчув, як усередині все стискається від крижаного страху. Він до смерті боявся цих слів. Він не хотів у жоден притулок, він хотів жити тут, у Кленовому. Нехай навіть із цією вічно невдоволеною, суворою бабою, яка його відверто не любила.

А ще його пробирає жах від думки, що хтось із сусідів розповість бабі Надії про його бійку з Ігорем Семенюком, який жив на сусідній вулиці. От тоді одними криками та погрозами про інтернат справа точно не обійдеться. У хід піде тонка, гнучка вербова лозина, яка завжди лежала на шафі і слугувала бабі Надії головним інструментом для “виховання” непокірного хлопчиська.

Він уже знав цей біль. Надія Степанівна вміла карати так, що потім тиждень сісти на стілець було неможливо.

— Що ж мені з тобою робити, га? — не вгамовувалася стара, пропалюючи його суворим, колючим поглядом. — Мати безсоромна в педолі принесла, а мені тепер хрест цей нести і мучитися!

Тонько слухав ці докори краєчком вуха. Раптом йому стало нестерпно зле. У скронях різко застукало, до горла підкотив нудотний клубок, а земля під ногами ніби почала провалюватися.

Старі пожовклі шпалери у квіточку попливли перед очима, зливаючись у суцільну сіру пляму. Звідкись здалеку, наче крізь товщу води, до нього донісся приглушений, переляканий крик баби:

— Антоне! Тоньку! Що з тобою?!

Але перед очима вже остаточно стемніло.

Коли хлопчик повільно виринув із темряви і розплющив очі, він зрозумів, що лежить на своєму ліжку. Кімната пахла корвалолом і якимись медикаментами. Поруч, стурбовано схилившись над ним, сиділа Ірина Аркадіївна — завідувачка місцевої сільської амбулаторії. Баба Надія, вочевидь, не на жарт перелякалася і побігла за нею.

— Ну ти й даєш, Тоньку! Ну й налякав ти нас усіх! — м’яко, але з ноткою докору сказала лікарка. — Ти чого це надумав свідомість втрачати? Баба твоя прилетіла до мене в амбулаторію бліда як стіна, серцевими краплями за кілометр від неї тхне. Каже: “Впав мій малий як підкошений!” Що трапилося, герою?

Тонько різко спробував сісти на ліжку, але кімната знову зробила небезпечний оберт навколо своєї осі. Він безсило відкинувся назад на подушку.

— Лежи, лежи, не поспішай підійматися, — лагідно зупинила його Ірина Аркадіївна, обережно обмацуючи його голову. — Тут, схоже, одними синцями справа не обійдеться. Як би струсу мозку не було.

Останню фразу вона сказала вже Надії Степанівні, яка мовчки стояла в дверях, нервово мнучи край фартуха.

— То що, Тоньку, з ким це ви так дорогу не поділили? Розповідай давай, — запитала фельдшерка.

Дивлячись у добрі, співчутливі очі Ірини Аркадіївни, хлопець не витримав. Захисна броня дала тріщину. Він тихо схлипнув, ковтнув гіркі сльози і прошепотів:

— З Ігорем Семенюком побилися…

— І що ж ви цього разу не поділили? — спокійно перепитала жінка, не відриваючи погляду від розбитого обличчя дитини.

— Він сказав… сказав, що я нагуляний. Сміявся на всю вулицю, що мама моя з якимись заїжджими заробітчанами мене нагуляла. Що я безбатченко… чорнявий байстрюк. Я не стримався і врізав йому по губах. А він зі своїми дружками на мене накинувся.

Баба Надія, яка все це чула, миттєво спалахнула новими прокльонами:

— Ну ти й негідник! Як у тебе тільки рука піднялася зачепити таку золоту дитину?! Ігорчик же з порядної родини, вихований, скромний хлопчик! Зовсім тобі не рівня, голодранцю! А те, що він сказав — то ж чиста правда! Ти і є байстрюк!

Ірина Аркадіївна різко обернулася до старої, її очі звузилися від обурення.

— Надіє Степанівно! Схаменіться! Як ви смієте так розмовляти з власною дитиною?! Хіба ж цей хлопчик винен у чомусь? Хіба він просився на цей світ, щоб ви його тепер так клювали?

— А я правду кажу! — не вгамовувалася стара, вперто підбгавши губи. — Мати його волочилася невідомо з ким, принесла його в педолі, а мені тепер на старість цей хрест тягнути!

Фельдшерка лише приречено похитала головою, дивлячись на перекошене від злості обличчя жінки. Зрозумівши, що сперечатися марно, вона знову повернулася до хлопчика. Її голос миттєво пом’якшав.

— Тоньку, сонечко, ти зараз поспи трішки. Відпочинь. Я тобі зроблю легенький укол, не бійся, це щоб голова не боліла. А подряпини зараз обробимо. Якщо буде щипати — я подму, добре?

Вона ще довго сиділа біля ліжка, гладячи хлопчика по руці, аж поки його дихання не вирівнялося, і він не поринув у глибокий, рятівний сон. Лише після цього Ірина Аркадіївна вийшла на кухню.

Надія Степанівна саме гриміла каструлями, готуючи вечерю. Її лоб був суворо наморщений.

— Надіє Степанівно, послухайте мене уважно, — твердо сказала лікарка. — Хлопець заснув. Не смійте його сьогодні чіпати і смикати, у нього сильний стрес і виснаження. Коли прокинеться — дайте йому поїсти, бажано чогось легкого, бульйону якогось. І благаю вас, припиніть на нього кричати. У хлопця явні ознаки струсу мозку. А я зараз піду в амбулаторію, випишу направлення. Завтра зранку треба везти його в Фастів, у районну лікарню на обстеження.

— Ще чого вигадали! — невдоволено буркнула стара, брязкаючи кришкою. — Подумаєш, побився з хлопцями. Всі билися! А ви тут метушню розвели, наче він кришталевий.

— Ви самі бачили, як він втратив свідомість! Це не жарти. Треба зробити рентген і показати його травматологу, щоб виключити ускладнення, — наполягала Ірина.

— Робіть що хочете, — грубо відрізала баба Надія, повертаючись до плити. — Мені по лікарнях з ним тягатися ніколи, господарство стоїть.