Втратила єдину доньку, а через роки привезла з міста безхатька. Коли він зізнався, за що сидів у тюрмі, мати ледве не знепритомніла…
Пані Олена лише мовчки й лагідно спостерігала, як він вечорами пропадає у своїй майстерні серед стружки, а одного разу не витримала, підійшла до нього і сказала:
— Синку, ти б придивився до наших дівчат. Он сусідська Оксанка як на тебе задивляється, коли повз двір із відрами іде! Вона дівчина дуже скромна, з порядної, роботящої родини, господиня чудова. Буде тобі дуже хорошою дружиною і матір’ю твоїм дітям.
— Я навіть не знаю, мамо… — лише тихо і ніяково відповів Богдан, не відриваючись від рубанка. — Я так боюся знову зіткнутися з людською зрадою. Та й вас я не хочу залишати на старість саму в цій великій хаті.
— Синку, а хто тобі взагалі сказав, що я залишуся сама? — щиро, дзвінко засміялася Олена. — Приведеш молоду дружину в мою хату, місця нам усім вистачить! Буде в мене невістка-помічниця, а там, дасть Бог, і онуки підуть по двору бігати. Ти ж молодий, здоровий хлопець, не можна ж бобилем усе життя ходити і минулим жити. Подумай нарешті про власну сім’ю!
— Добре, мамо, я подумаю, — вже з теплою усмішкою відповів Богдан.
Почувши, як він знову, так тепло і щиро назвав її мамою, Олена розчулилася до сліз. А Богдан дійсно прислухався до мудрих слів своєї названої матері. Невдовзі Оксанка все частіше почала бувати в їхньому дворі: то пирогів свіжих з вишнями занесе, то замовити різьблену скриньку для приданого прийде. Дівчина виявилася надзвичайно привітною, смачно готувала, а її батьки були зовсім не проти такого перспективного зятя.
І ось, через деякий час, на все село гуляли гучне, веселе традиційне весілля. Богдан знайшов свою справжню супутницю життя, а вже за рік у їхній оновленій, утепленій хаті пролунав дзвінкий, довгоочікуваний дитячий сміх. Пані Олена, ставши найщасливішою у світі бабусею, увесь свій час віддавала турботам про маленького онука. Її старий будинок знову наповнився світлом, теплом і справжнім родинним затишком. А ще через рік Оксанка народила їм красуню-дівчинку, яку на сімейній раді вирішили назвати Вірочкою.
Богдан завжди з ніжністю називав Олену мамою, а його діти душі не чаяли у своїй лагідній бабусі. Здавалося, життя нарешті віддячило їм усім за перенесені страждання та випробування.
Але одного ранку Богдан, весь блідий і розгублений, зайшов на кухню, міцно тримаючи в руках свіжий випуск газети «Вісник Полтавщини».
— Мамо, подивися… — тихо сказав він, тремтячими руками простягаючи їй розгорнуту сторінку зі статтею.
Там, у кримінальній хроніці, описувалася жахлива нічна аварія на столичній трасі. Син того самого впливового аграрного бізнесмена, власника холдингу «Степовий Край», загинув на місці внаслідок страшного ДТП. Повертаючись з чергової закритої вечірки у нетверезому стані, він не впорався з керуванням свого нового спорткара на шаленій швидкості і вилетів з дороги в кювет, протаранивши бетонну огорожу.
Відплата, хоч і через роки, але невблаганно і жорстоко наздогнала його. Він помер на холодній, темній дорозі — достоту так само, як колись покинув помирати молоду, ні в чому не винну дівчину.
Пані Олена довго мовчала, вчитуючись у скупі чорні рядки газетної статті. Вона не відчувала злої радості від чужої смерті, але чітко відчувала, як замкнулося кармічне коло долі. Нарешті, піднявши ясний, спокійний погляд на свого названого сина, вона тихо і дуже впевнено сказала:
— Мабуть, синку, вищий суд і справедливість у нашому світі все-таки існують.
