Втратила єдину доньку, а через роки привезла з міста безхатька. Коли він зізнався, за що сидів у тюрмі, мати ледве не знепритомніла…
Поліцейський стояв поруч, абсолютно ошелешений таким крутим поворотом подій. Він ніяк не міг збагнути логіки: чому мати раніше не впізнала в обличчя вбивцю своєї власної доньки? Але все стало на свої місця, коли Олена, захлинаючись риданнями, вигукнула, що не була на жодному судовому засіданні в столиці. Їй тоді було настільки нестерпно, фізично боляче бачити того, хто позбавив життя її кровинку, що вона просто не знайшла в собі сил дивитися в очі підсудному, довіривши всі паперові формальності державному адвокату.
Богдан, не витримавши цієї страшної, розпачливої сцени, різко розвернувся і вибіг на двір. Йому здавалося, що невидимий, жорсткий зашморг намертво здавлює горло, перекриваючи кисень. Серце шалено калатало, відбиваючи скажений ритм у скронях, а гіркі, пекучі сльози застилали зір. Він сам, як ніхто інший, знав правду. Він знав, що його совість чиста, що на його руках немає жодної краплі крові тієї нещасної студентки.
Але попри свою невинуватість, саме він зараз став причиною нового, ще страшнішого інфарктного болю для пані Олени — єдиної святої людини у світі, яка простягнула йому руку допомоги. Цієї доброї, самотньої жінки, яка за кілька місяців стала для нього ближчою за рідну матір. Юнак стояв посеред прибраного ним же осіннього двору і з розпачем думав: а може, дійсно варто було одразу, в перший же день, розповісти їй усю свою історію до найдрібніших деталей? Тоді б вона просто залишила його на автостанції, і цієї жахливої драми можна було б уникнути.
Богдан повернувся до хати з відчуттям повної, безпросвітної приреченості. Він чітко усвідомлював, що його короткий час у цьому теплому домі безповоротно добіг кінця. Хлопець пройшов у свою кімнатку і почав мовчки, незграбно складати скромні пожитки — кілька чистих сорочок та подарований Оленою старий вовняний светр — у потерту спортивну сумку. Він робив це повільно, немов сподіваючись хоч на мить відтягнути неминучий момент прощання.
Але перед тим як назавжди переступити цей гостинний поріг і піти в нікуди, він зважився востаннє зайти до кімнати господині. Підійшовши до її ліжка, Богдан, не соромлячись офіцера, важко впав на коліна просто на холодні мостини. Його голос жалюгідно тремтів, зриваючись на гарячковий шепіт. Він дивився їй просто в заплакані, почервонілі очі і благав лише про одне — вислухати його до кінця. Він клявся всім святим, що не вбивав її доньку, що він став звичайною жертвою жорстокої і цинічної підстави.
У його погляді в цю коротку мить було стільки абсолютного відчаю та справжнього, непідробного болю, що Олена, попри свої пекельні душевні муки, зціпила зуби і кивнула. Правоохоронець теж залишився в кімнаті, прихилившись до одвірка, уважно і професійно спостерігаючи за мімікою хлопця.
І Богдан почав свою гірку сповідь. Він розповів, що до в’язниці працював у столиці особистим водієм сина дуже впливового чоловіка — власника величезного агрохолдингу «Степовий Край», чиї безкраї поля розкинулися на половину області. Цей розпещений грошима молодик, звиклий до абсолютної безкарності, часто брав ключі від дорогого батькового елітного позашляховика без дозволу, щоб розважатися з друзями в закритих клубах.
Того фатального вечора “мажор” повернувся пізно вночі. Він був блідий, як смерть, його всього трусило, а неадекватний стан красномовно свідчив про те, що він сів за кермо після чималої дози заборонених речовин. На капоті та масивному бампері розкішного авто красувалася величезна, страшна вм’ятина. Серце Богдана тоді буквально обірвалося від передчуття катастрофи. Його найгірші побоювання швидко підтвердилися: син аграрного барона збив людину на переході і боягузливо втік з місця злочину, кинувши потерпілу помирати.
Батько-бізнесмен, дізнавшись про те, що накоїв його спадкоємець, діяв блискавично і максимально цинічно. Щоб врятувати свого єдиного сина від цілком заслуженої тюрми, він викликав Богдана до себе в розкішний кабінет і запропонував диявольську угоду. Він вимагав, щоб водій-сирота, за якого нікому заступитися, взяв усю провину на себе. Натомість багатій обіцяв найняти найдорожчих столичних адвокатів, запевняючи, що Богдану дадуть максимум два-три роки умовно. А після вироку обіцяв купити йому власну однокімнатну квартиру в Києві та забезпечити теплою посадою на все життя.
Але реальність виявилася куди страшнішою. Наївний, заляканий хлопець зламався під психологічним тиском і погодився. Проте адвокати виявилися “кишеньковими” і працювали лише в інтересах бізнесмена. Суд був показово швидким: Богдан отримав п’ять довгих років реального ув’язнення в колонії суворого режиму. А коли він нарешті вийшов на волю і спробував звернутися до колишнього господаря по обіцяну допомогу, перед ним просто зачинили високі залізні ворота маєтку.
Впливовий аграрій і пальцем не поворухнув, щоб дотримати свого слова. Кремезна охорона навіть не пустила колишнього водія на поріг офісу. А коли доведений до крайнього відчаю юнак спробував пригрозити, що піде в прокуратуру і розповість усю правду про ту аварію, його перестріли “серйозні люди” від колишнього боса. Вони популярно і дуже дохідливо пояснили: якщо він тільки спробує відкрити рота, то його миттєво спіткає та сама доля, що й нещасну дівчину на пішохідному переході.
