Втратила єдину доньку, а через роки привезла з міста безхатька. Коли він зізнався, за що сидів у тюрмі, мати ледве не знепритомніла…
Юнак, важко хапаючи повітря посинілими губами, ледве змусив себе підняти очі на незнайому жінку. Крізь задушливий кашель він тихо, майже пошепки, зізнався, що його звати Богданом. Хлопець розповів, що ця лихоманка мучить його вже цілий тиждень. Усе почалося зі звичайної застуди після кількох ночівель просто неба, на холодному бетоні автовокзалу, але з кожним днем хвороба невблаганно опускалася глибше в легені.
Грошей на ліки чи гарячий чай у нього, звісно, не було. А перехожі, заклопотані власними справами містяни, лише гидливо відверталися. Більшість із них, певно, приймали його за чергового волоцюгу, який втратив людську подобу через оковиту, хоча хлопець був абсолютно тверезим, просто неймовірно виснаженим.
Пані Олена не стала витрачати час на зайві розпитування. Вона суворо наказала юнакові нікуди не йти, а сама рішучим кроком попрямувала до найближчої цілодобової аптеки, що світилася зеленим хрестом на розі вулиці. Привітна дівчина-фармацевт швидко зібрала для неї пакет із сильними сиропами, жарознижувальними порошками та вітамінами. На зворотному шляху колишня вчителька забігла ще й до невеликої продуктової крамнички. Було очевидно: хлопець не лише згоряє від високої температури, він буквально падає з ніг від тривалого голоду.
Коли вона повернулася до ліхтаря, Богдан усе ще сидів там. Він накинувся на свіжу здобу та пляшку звичайного кефіру з таким відчаєм, немов це була його перша їжа за цілу вічність. Між нападами глибокого кашлю юнак щиро, ковтаючи непрохані сльози, дякував їй. Він чудово розумів, що ця літня жінка могла просто пройти повз, як це робили сотні інших. А пані Олена дивилася на його змарніле обличчя і розуміла одну просту річ: на холодному асфальті запалення легень не вилікувати жодними пігулками. Йому потрібна була тепла постіль, гарячий бульйон і справжній домашній догляд.
Рішення визріло в її голові миттєво, і воно здалося їй єдино правильним. Вона бачила в очах цього хлопця не пропащого злодюжку, а людину, яку просто нещадно зламали обставини. Зрештою, втрачати в цьому порожньому будинку їй було нічого. Тож Олена поправила хустку і прямо запропонувала йому поїхати з нею в село.
Богдан, щиро спантеличений такою пропозицією, недовірливо подивився на свою рятівницю:
— А ви… ви зовсім не боїтеся пускати незнайомця з вулиці до себе в хату?
Жінка лише гірко, ледве помітно всміхнулася:
— Мені, синку, в цьому житті вже давно нічого боятися. Найстрашніше, що могло трапитися, я вже пережила.
На диво, молодий чоловік не став сперечатися чи шукати відмовок. Йому просто нікуди було йти, тож він із вдячністю прийняв цю рятівну соломинку.
Щойно вони вийшли з останнього рейсового автобуса на зупинці біля села, перед ними, немов за велінням долі, зупинився дядько Василь. Це був сусід Олени, який саме повертався з поля, правлячи стареньким возом, доверху навантаженим свіжим, духмяним сіном. Чоловік приязно підняв кашкета і гучним басом гукнув:
— Олено! А сідайте-но, підвезу, чого вам пішки поночі ноги бити!
Не довго думаючи, пані Олена та знесилений Богдан видерлися на самісінький вершечок копиці, потонувши в м’яких, запашних стеблах щойно скошеної трави. Конячка неквапливо потягнула воза ґрунтовою сільською дорогою. А місцеві жительки, які саме виходили зачиняти хвіртки на ніч, із неприхованим інтересом проводжали поглядами цю незвичну картину. Дехто з найближчих сусідок уже наступного ранку перешіптувався біля двору:
— Ви тільки подивіться на нашу вчительку! Собі молодого приймака з міста притягла, бач, як пани їдуть.
Дядько Василь ці плітки теж чув, але лише по-доброму усміхався у пишні вуса, погейкуючи на кобилу.
Перший тиждень у теплій хаті новий постоялець практично не підводився з ліжка. Богдан виявився хлопцем високим, плечистим, тому заледве поміщався на старенькому залізному ліжку з панцирною сіткою, кумедно просовуючи ноги крізь металеві прути. Жінка виходжувала його з такою самовідданістю, ніби це була її рідна дитина.
Окрім аптечних сиропів, у хід пішла важка артилерія бабусиних рецептів. Пані Олена щедро поїла його гарячими відварами з чебрецю, липового цвіту та сушеної малини. А коли лихоманка трохи відступила, змушувала дихати над каструлею з гарячою вареною картоплею, накривши голову рушником, щоб гарненько прогріти застуджені легені.
Проте в перші, найважчі дні хвороби хлопець часто марив від високої температури. З уривків його безладних, гарячкових фраз Олена зрозуміла небагато, але одне стало ясним: його хтось дуже жорстоко підставив, а всі документи були втрачені.
