Ветеран врятував покинуту вівчарку з цуценятами. Коли нахабний хазяїн прийшов качати свої права, його чекав епічний сюрприз…

Він почав копати значно глибше, занурюючись у судовий реєстр. Знайшлося кілька свіжих адміністративних позовів щодо сумнівного відчуження земельних ділянок. А ще — гучний медійний скандал дворічної давнини з незаконною вирубкою столітніх сосен під Ірпенем. Тоді фірма-забудовник мала зовсім іншу назву, але прізвище Завадського фігурувало в місцевих новинах дуже часто — він виступав “кризовим менеджером” і представником інтересів інвесторів, грубо розганяючи екоактивістів.

Назар відкрив публічну кадастрову карту. Земельна ділянка Надії Петрівни була не просто шматком городу — це був справді золотий актив. Вона безпосередньо межувала з мальовничим лісництвом і мала прямий, пологий вихід до річки. Але найцікавішим виявилося інше: майже всі сусідні ділянки нещодавно вже змінили своє цільове призначення. Вони тепер належали фізичним особам, які через ланцюжок фірм були тісно пов’язані з “Київ-Престиж Девелопмент”.

Корупційна схема була настільки класичною, наче її списали з підручника для столичних рейдерів. Вони місяцями скуповували землю дрібними шматками, щоб потім об’єднати її в один гігантський масив під закрите елітне містечко з власною охороною. І стара, ветха хата вчительки стояла величезною кісткою в горлі, наглухо блокуючи єдиний нормальний під’їзд для важкої будівельної техніки.

— Вони не просто хочуть змусити стару продати хату за копійки, — сказав Назар Герді, яка підійшла ближче і поклала важку голову просто на край клавіатури. — Вони прагнуть забетонувати тут абсолютно все. А ти і твої малі діти — це, виявляється, “екологічні ризики”, які заважають великому бізнесу заробляти мільйони.

Він закрив кришку ноутбука. Теорія була абсолютно зрозумілою і підтвердженою фактами. Тепер йому була потрібна розвідка на реальній місцевості.

Після обіду Назар зібрався на “прогулянку”. Він одягнувся так, як зазвичай одягався для виходу в “сіру зону”: міцне, зручне взуття, що не ковзає на мерзлій землі, непримітна тепла куртка, надійний тактичний ніж на поясі під одягом, повністю заряджений телефон. Герда йшла поруч, крок у крок, без жодного повідка. Тут, у густому лісі, він був їй абсолютно не потрібен.

Вони спеціально не пішли розчищеною дорогою до хутора Надії Петрівни. Назар взяв значно лівіше, пробираючись через колючу гущавину, рухаючись паралельно ґрунтовці. Він хотів подивитися на власне орендоване житло і навколишню територію очима того, хто ретельно планує напад, а не готується до глухої оборони.

Ліс був тихим. Навіть занадто тихим, наче затамував подих.

Вони пройшли метрів чотириста, коли Герда раптом завмерла як укопана. Густа шерсть на її холці повільно піднялася дибки. Вона не дивилася вперед на стежку, вона дивилася високо вгору і трохи вбік, на товсту, стару сосну, що росла якраз на невидимій межі ділянки, яку орендував Назар.

Чоловік миттєво зупинився, повільно опускаючись на одне коліно, щоб зменшити силует. Він обережно простежив за поглядом вівчарки.

На висоті близько трьох метрів, у зручній розвилці товстих гілок, щось тьмяно блиснуло. Сонце, яке саме на кілька секунд визирнуло з-за важких сірих хмар, відбилося від маленької опуклої лінзи.

Це була далеко не звичайна лісова “фотопастка” для спостереження за кабанами чи козулями. Це була дорога, професійна вулична камера з автономним 4G-модулем та потужним акумулятором. Вона була майстерно обклеєна камуфляжною плівкою і змонтована так хитро, щоб її було практично неможливо помітити з рівня землі. Об’єктив дивився чітко на подвір’я Назара і на те місце, де він зазвичай паркував свій пікап.

— Ах ви ж мерзотники… — ледь чутно видихнув крізь зуби колишній військовий.

Це вже не було просто дешевим телефонним залякуванням вчительки. Це було повноцінне, стаціонарне спостереження за ветераном. Вони “пасли” його цілодобово. Фіксували кожен рух, графік прогулянок, хто приходить у гості, коли він виїжджає в райцентр і коли повертається.

Назар не став лізти на дерево і знімати чи розбивати камеру. Якщо він хоч пальцем її торкнеться, вони миттєво зрозуміють, що їх викрили, і змінять тактику. Натомість він дістав свій смартфон, зробив кілька дуже чітких фотографій пристрою з максимальним цифровим наближенням, зафіксувавши форму, колір і навіть частину серійного номера на пластиковому корпусі. Потім так само абсолютно безшумно, як і прийшов, відступив у непроглядну глибину лісу.

Повернувшись додому, він наглухо зашторив усі вікна і перевірив замки. Ситуація офіційно перейшла з розряду дрібного криміналу та “побутовухи” в розряд спланованої спецоперації.

Ближче до вечора він набрав один дуже старий номер. Цю людину він знав ще з буремного 2014-го року.

— Оксано? Це Кремінь.

Голос на тому кінці дроту відповів практично миттєво, без зайвих розпитувань “хто це” і “скільки років ми не чулися”.

— Привіт, Кременю. Ти живий, і це вже прекрасна новина. Чим зобов’язана такому дзвінку?

Оксана Левченко була відомою київською журналісткою-розслідувачкою. Вона професійно писала про махінації на закупівлях, про відмивання грантових грошей на відбудові області і про тих безпринципних чиновників, які наживаються в тилу під час війни. У неї було коротке темне волосся, неймовірно гострий язик і практично повна відсутність інстинкту самозбереження.

— Мені дуже треба, щоб ти дещо перевірила по своїх каналах, — спокійно сказав Назар. — Фірма називається “Київ-Престиж Девелопмент”. І персонаж на ім’я Завадський Ігор Вікторович.

— Завадський? — Оксана іронічно хмикнула в слухавку. — О, це вельми цікавий пасажир. Столичний “рєшала” середньої ланки, але останнім часом активно лізе у вищу лігу забудовників. Кажуть, під ним зараз ходять дуже серйозні люди з адміністрації. Ти взагалі куди вляпався, друже?

— Вони жорстко пресують літню жінку в Старій Гуті заради землі. І мене заодно. Встановили незаконне приховане стеження за моїм будинком у лісі.

— Тебе? Пресують? — в голосі Оксани пролунав щирий, нестримний сміх. — Ну, земля їм пухом. Я буду у вашому районі завтра вранці. Давай зустрінемося. Не по телефону.

— Велика заправка “Транс-Нафта” на Житомирській трасі, біля розв’язки. О дванадцятій.

— Прийнято. Буду.

Наступного дня Назар виїхав заздалегідь. Він залишив Герду вдома “за старшу”, ретельно зачинивши всі двері на подвійні замки. Це було ризиковано, але брати її з собою на публічну зустріч він категорично не хотів.

На великій заправці пахло свіжою випічкою, дорогою кавою і бензином. Оксана вже чекала там. Вона сиділа за столиком у найдальшому кутку кафетерію, перед нею парував великий стакан чаю і лежав розкритий блокнот. На ній була об’ємна чорна куртка і грубі черевики на товстій підошві. З вигляду — звичайна студентка, якби не дуже втомлені, холодні й чіпкі очі досвідченого слідчого.

— Розповідай, — коротко кинула вона замість привітання.

Він виклав їй абсолютно все. Докази з реєстрів, скріншоти екрана, якісні фото прихованої камери на сосні, розповідь про цуценят і вчительку. Оксана слухала мовчки, не перебиваючи, лише швидко занотовуючи щось у свій блокнот.

— Це вже конкретні кримінальні статті, — сказала вона, відкладаючи ручку. — Незаконне стеження, прямі погрози майну та життю. Але звичайна поліція тобі тут навряд чи допоможе, ти ж сам це чудово розумієш? Місцевий відділок, скоріше за все, давно “пригодований” Завадським та його юристами. Нам потрібна максимальна публічність. Гучний медійний скандал у соцмережах прямо перед голосуванням в обласній раді за виділення їм землі.

— Що від мене вимагається? — спитав Назар.

— Зловити їх за руку. На гарячому. Нам життєво необхідне відео, де вони особисто погрожують або здійснюють напад на тебе чи твоє майно. Тоді я зможу випустити сюжет.

Саме в цей момент телефон Назара, який лежав на столику, різко завібрував, розриваючи тишу кафетерію. На екрані блимало червоне сповіщення. Спрацювала розумна сигналізація — датчик розбиття скла, який він завбачливо встановив у будинку кілька тижнів тому.

— Пізно планувати, Оксано, — похмуро сказав Назар, дивлячись на миготливий екран. — Вони вже напали.

Він різко схопився на ноги, ледь не перекинувши стілець. Журналістка миттєво підхопила свій рюкзак і побігла за ним до виходу.

— Я їду з тобою!